26
мою будучність, та не вільно тобі паплюжити памяті померших, затям се собі, а і від мене аж до осені — вара тобі! Ось бачиш, ти тут сам зі мною. В долі Дністер, в селі люди сплять по похороні і труді… один мах… і я сплачу довги батька, візьму Калину, коли вона схоче, а над тобою тризну справлять раки та соми.
Мов пяний відкинувся старець у зад та широко отвореними очима глядів у золоті переливи хвиль ріки, відтак обернувся та побачив при собі бліде, грізне та рішуче лице молодця і нагло пірвав його жах. Мов двацятьлітній хлопець обернувся на пяті та побіг у село — тікаючи від убійника.
А молодець війшов у хату, набрав дещо харчів у торбину, взяв ратище, щит та ґранатами прикрашений меч і вийшов, збіраючись покинути раз на все свою хату. Та ось щось велике, чорне приповзло до нього зі скавулінням та стало лизати шкіряні чревії[1]. Мстислав аж скрикнув з несказаної радості і у друге показалися сльози у його очах.
— Крук! друже! брате! — крикнув, — моя добра, вірна собако! То ти беріг своє життя для мене! Га! ти ліпший від мене, бо я бажав посвятити тебе для батька! Ходиж, товаришу, світ добувати.
І він поцілував чорну і лискучу голову вірної звірини.
В супроводі вірного Крука покинув Мстислав хату і звернув свої кроки прямо на північ. Туди вела стежка у старий город Теребовлю, звідки задумував молодець звернутися на схід до Овруча, а відси до Київа.
Та ось за кілька хвилин напіткали вони стежину,
- ↑ чревії — шкіряні черевики.
