48
Святослав стягнув брови грізно, але відповів спокійно.
— Не громади мене поставляли князем, не вони дають мені дань на харчі для моєї дружини, тож і не можуть вимагати, щоби я був їм на вислуги.
— Се правда, княже, — сказав на те Путята. — Князь Ігор ходив на полюддя і збірав борошно, шкіри, віск та мід. Тому і любив його нарід, а погані Печеніги не забігали до нас рік у рік. Ігор пильнував землі батьків і земля…
— Покрила його, вбитого Деревлянами, — докінчив за Путяту князь.
— Не земля його вбила, а його власна несить — відповів боярин.
— Пусте городиш, Путято! — кликнув князь. — Ігор пильнував вас і ви вбили його, а за рік-два скажете ще, що і могли його вбити без суду, бож його як раба годували. Я не раб, мене годувати не будете, я сам годувати-му себе і дружину ось чим!
Ту князь ударив рукою по рукояті меча.
— Княже! — завважав старий Путята поважно, — знаю, що ти нас, мирних землян не любиш і не слухаєш — добре! але сивий волос шанувати, є повинністю усіх, се закон прадідів, тому повинен і ти вислухати, що тобі говорять старці твойого народу!
Княжі дружинники глянули на Святослава, бо сподівалися одного зі сих вибухів дикого гніву, перед якими так усі дрожали, але о диво! Князь опустив голову, потер чоло рукою і замовк сейчас.
— Правда твоя, батьку, — сказав по хвилі — говори, що знаєш, слухаю!
— Слухай князю! В тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька ідь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина, се по найбільшій части таки наші
