47
друг, щоби ти не кидав свойого безцінного життя у страшні небезпеки нерівного бою. Друга нагода може лучитися, але друге життя ніколи. Коли згинете, Ти і дружина, хтож оборонить Калокира?
З зачудуванням глянув Святослав на Грека, в сумніві, чи не скривдив його підозрінням трусости, де промовляла тільки дружба. Тому сказав вже лагіднійше:
— Вертай у Доростол і скажи, що я іду туди з дружиною. Калокир нехай не боїться за мене. Коли сам готов гинути, ну, то згинемо оба — буде веселійше. А як що побідимо, чого надіюся, то посміємося з його обави. Скажи йому, що як нема на світі скарбів, якими можна би мене купити, так нема на світі небезпеки, яка здержала би мене від наміреного та порішеного походу.
Низенько поклонилися посли і вийшли. Князь усів знову на стільці і задумався, перебіраючи пальцями темний чуб на вершку голови. Всі мовчали і перешіптувалися нишком. Лишень Фарлаф покинув своє місце при князеві і поза плечі усіх прямував до дверий за грецькими послами. За ним збірався до відходу і Мстислав, бо надіявся, що стрітиться з Партенієм, — коли нагло почувся голос князя:
— Не відходи ще, Фарлафе, послухаємо, що скажуть наші земські бояри та огнищани!
Лице Фарлао́а почервоніло, наче у хлопця, якого зловлять у чужому саді. Він вернув на своє місце, а Мстислав скористав із руху, який повстав між зібраними і станув недалеко дверий, щоби вийти ще перед другими. Міжтим з поміж бояр виступив старий Путята з Київа, низький з кривим носом, що мов клюв грабіжної птиці виставав зі сухощавого, опаленого вітрами лица.
— Князю Святославе, — начав. — Мене вибрали земські громади бесідником, щоби я поклав тобі на серце бажання Полянських громад.
