56
уповати на слабі людські сили. Жду тебе отже у старих термах. Ну з Богом!
— Хай Боги зіллють на імператора та на тебе усі блага Азґарду![1] нехай побіда іде за ним крок в крок, а перед ним хай Тсор[1] молотом проторить йому дорогу!
Оба вийшли з хати й удалися до діри у паркані. Наче з горячої купелі вискочив і Мстислав і стрілою побіг у напрямі табору Святославової дружини. З гридниці Варягів долітав гамір пяних голосів, на порозі сидів наставник та прикладав до закервавленого чола холодну воду. Котрийсь із гриднів кинув у нього окутим рогом та набив йому крівавого синяка. Мстислав спинився при ньому?
— Де князь? — спитав.
— У себе, спить, не ходи туди. Він там сам з женою, сином та Добринею. Навіть другі воєводи не йдуть туди у той час.
Але Мстислав не слухав слів дворецького, лише біг далі. У його голові гуділо наче у млині. Батько та його гроші, викуп довгу, месть над Партенієм і Калокиром, грецько-варязький заговір, мужність та благородність Святослава і хитрість Ціміскія — усе те мішалося у голові хлопця, який вправді богато дечого уже по дорозі побачив і научився, та таки ще не привик до такого множества подій і вражінь.
При вході у дворище князя стояла сторожа і у неї просив Мстислав пропуску. Сторожа не хотіла його пропустити, думаючи, що се звичайний собі ізгой, що просить правди на свого жорстокого господиня. Вартові відправляли його до тисяцького, або до воєводів, бо знали, що князь потребує спочинку. Мстислав не вступався, спинилася сварка; вкінці отворилися двері і у темряві почувся звінкий, а так добре звісний усім голос:
— А що там таке при вході? Попилися, котюги?
- ↑ 1,0 1,1 Азґард — місце пробування ґерманських світлих богів у Вальгалі. Богів сих звали Азами. Найзнаменитшими богами були Одін, Льокі і Тсор. Крім сього були ще у Ґерманців боги пітьми, Ніфлюнґи, які перебували у Ніфльгаймі, а дальше велетні і карлики. Перші з них се уосіблення сліпих, живлових сил природи, другі се творча сила, яка в укриттю перед велетнями копичить скарби у підземних печерах. Сі скарби се богацтво природи, яке Ази (лучі сонця) добувають на денний світ весною, убивши велетня снігу, що лежав на сих скарбах (Фафнір).
