57
У голосі сьому звучала веселість, яка звичайно огортала князя перед виправами.
— Ні! — відповів вартовий. — Якийсь ізгой на силу преться до вашої княжої милості з якимсь ділом.
— Пусти його, чуєш? Ізгою, чи як тобі там… ходи сюда!
Притьмом кинувся молодець до князя та обняв його коліна.
— Згадай князю, твоє слово нині ранком. Приношу тобі вісти, яких ні ти, ні я, ні хто другий не надіявся. Від них зависить усе, честь, слава, а навіть життя кагана усеї руської землі.
Князь відправив одним движком руки вартових і відчинив двері кімнати.
— Ходи! — сказав.
Війшли у простору але низьку світлицю, вистелену коврами та обвішану золотою та срібною посудою і збруєю. У куті горів на комині веселий огонь зі смільного ріща, а у другому стояла висока і широка лежанка, вистелена ведмежою шкурою. При низкому столі на якому стояв великий збанок меду і срібні чарки, сидів Добриня і Володимир, а біля печі стояла гарна, невеличка ростом жінка з ніжними чертами лиця та веселими очима. Всі троє широко відчинили очі, коли побачили молодця з наляканим виразом лиця та у замараному одязі. Але Святослав засміявся.
— Не бійтеся, любі, сього хлопця, се брат Младана, що тебе, Володимире, учив метати ратищем з коня. Він тепер з Богами радіє у Вираї, а його брат ось між нами.
Молода жінка зітхнула.
— Крівава твоя слава, Святославе, — сказала нахмурившись — та й відай зібрав ти її хиба доволі на свойому віку. Не посидівби уже раз дома!
— Ха! ха! — засміявся князь та погладив кругленький підбородок жінки. — Бачиш, якого тобі сина-
