92
пливе з моєї власної волі, так правдивою є моя любов і вірність у серці!… Ти тварюко, ти трусе, ти вонюче стерво, боявся за своє собаче життя? Ось я тобі урятую його! Беріть його! — гукнув на переляканих служебників — і всадіть на кіл!
Партеній кинувся в зад, коли Калокир вхопив за ніж, бо думав, що його справді вбє господин його на місці. Але коли се не сталося, догадався, що усе те лише штука. В уданій роспуці упав до ніг розгніваного, молив і благав о життя, але не випросив нічого. Слуги вивели його з гридниці. Вийшовши, усміхнувся вдоволено, протягнув зігнені плечі і звернувся у бічні двері, де була його кімнатка, у якій бажав виспатися по кількодневій подорожі. Але удар пястуком у карк повчив його, що його міркування не зовсім влучне. Відвернувся до наставника слуг, який штовхав його зі заду.
— Як смієш, рабе поганий, підносити руку на повірника його достойності? — обурився і глянув бистро у очі рабові, бо глядів у них виразу покори і покаяння. Але темні очи раба оставали незмінними. У них десь на дні чаївся навіть маленький огоньок укриваної злоби. Він мовчки указував рукою на двері, за якими лежав замкнений майдан.
— Куди ведеш мене? — спитав Партеній вже покірнійше.
— Як то куди? — відповів наставник. — Може не чув? — На кіл! Не пручайся, бо така воля господина; не гнівай його ще у останній хвилі.
Партенієві потемніло у очах. Від пят стали мурашки лізти йому по шкірі, а члени тіла терпли, наче у холодній воді.
— Що ти? — лепетав, — не зрозумів волі господина? Іди ще раз, поспитай, сеж не може бути! Вибити
