— Указуєш мені, Ойтозіре, далекий край зі суворим підсонням, суворими людьми та жорстокими богами. На жаль се далеко, далеко! І в нас було таке колись… коли Язон їздив у далеку Кольхіс добувати золоте руно. Але тепер не те! Періксен прибє тебе на хрест, або велить убити посіпакам, а мене продасть торговцям. Тут ніхто не стане свідком двобою. Напроти, кождий присягне перед тиранами, що я підбила тебе на злочин.
Ойтозірос засміявся згірдно.
— І се, деспойна, називаєш ти ладом, лагідністю, любовю? Се є те гелєнське світло, перед яким у варварську пітьму западається вольний степ Скитів? Ось поглянь довкола! Малюнки, статуї, горорізьби, мозайки, звитки папірусу з безсмертними творами великих поетів, фільософів, хроноґрафів, високі, небосяжні уми, невичерпана в богацтві уява, тонке почуття краси… але серця не видко зпід сього, благородність полягла на полі битви, потонула в безодні моря, розвіялася з вітром. Десять літ живу між вами, запроданий в неволю зрадником, а боги дали мені паном благородного Евтрезія. Не ломив я каміння в Пентеліконі, не тягав неводів, не порпався в землі, а був у домі ніби друга хоч не своя дитина. І будучи тут, приглядався я доволі Гелєнам: серед святинь Акрополіди, під покривалом блеску, знання та богацтва, чатують на прохожого брехливі, злодійські, рабські душі Атенців. У нас, у вольних степах куди частійше цвіте благородність, щирість, правда… під кожухом косматого варвара. Ха, ха!
— Правду кажеш, Ойтозіре! — відповіла Гарміоне, — святу, Зевесову правду. Ніякий Скит не запродав Дарієві, цареві Персів рідної землі, а таке вчинив Гістієй — Мілєзієць. І Спарта й Атени вязалися з вічними ворогами Геляди. А як згадаю сікелійські Лятомії, де замучили Сіракузанці тисячі атенських бранців, то скажена лють хапає мене за горло і думаю, що ніякий варвар не вчинивби сього, що вигадає Гелєнець. Правду кажеш, Ските, у нас розцвів ум, але вмерло серце. А не умом, тільки серцем вяжуться з життям люди.
Оптозірос похилився над Гарміоною. Тепло її тіла почув на свойому лиці, ніжні пахощі її одягу та волосся, наповнили його ніздря, та дійшовши до мізку, обдали його наче осіння мрака вершини Гіметту. І сам Скит не счувся, коли заговорив тихим, палким голосом, якого вчить людину тільки любов.
— Гарміоне! Якщо ти глядиш серця в людий, то тікай відсіля геть, далеко, куди не глядить око зависних геленських богів! Там не обманюють і не вбивають себе брати задля золота, там любов не продажнім товаром, а справді цвіткою, яку в кождому серці засіває Апія, богиня жит-
