тя й землі. Віддайся мені в опіку, я заведу тебе у Скитію, над Борістен, між мирних Калліпідів, які не знають війни, ні спорів. Вони, як Беотійці, орють і сіють, а їх внуки хто знає, чи не поставлять уже нового триніжка в Дельфах, або жертівника в Олімпії. У вольних степах моє рамя оборонить тебе від всякої напасти. Крикну, а тисячі зберуться на мій поклик боронити радше мойого добра, чим власного життя. І я не зраджу тебе, не продам ні за золото, ні за власть, яка нарівні з любовю опянює мужа! Тебе тільки почитатиму, як святу богиню Тавіті, що опікується домашнім огнищем, а якої не слід обиджати й цареві! Покинь тут усе, хату, Ономарха, Періксена! Заведи мене на торжище в Ольбії, а до тижня викуплять мене мої земляки за такі скарби, про які й не снилося тутешнім богачам… Тоді за гроші добудеш собі усе, чого забажає твоє серце. За гроші половина Атен побіжить за тобою не тільки у Ольбію, але й у край Андрофаґів та Естів…
Мимохіть заслухувалася Гарміоне у глубокий, чистий голос раба і через хвилину здавалося її, що тут при ній сидить хтось другий, не Стратонік, ні Евтрезій, а сей хтось, кого ще не пізпала в життю. Мимохіть огрів її жар його слів, тепло, яке так і било від усієї його появи, чар сили мужа, яким опутує вона слабу жіночість… Ходи! я пірву тебе, мов Зевес-бик Европу, мов Геракль Діянейру, мов сатир німфу в ліску. Я пірву тебе орлом у хмару і байдуже тоді, чи пушу тебе з неба на скалу, чи посаджу на Олімп… Я сила, могучий зрив Титаніда, який в супереч богам, сотворив людство!…
Мимохіть похилилася головка Гарміоне на плече Ойтозіра. А він, наче оливну галузку обіймає прочитан Діоніза, пригорнув дівчину з легка до себе…
Довга пасмуга світла зпоза навіси протяла наче меч
темряву підсіння. Гарміоне скрикнула і подалася в зад.
Важко переводячи дух, вхопив себе Ойтозірос за схвилювану грудь і похилив голову.
— Прости, достойна! — сказав, — се не я зближився до тебе, а ти сама гляділа в мене опори… і ти найшла її. Кленуся святим мечем царської Скитії! Я ні хвилі не забув, що я раб…
— Ти не раб, Ойтозіре, ти мій друг, і як кажеш, моя опора. Я піду за тобою в Ольбію з грошем, якого в мене доволі й без твойого викупу. З нинішнім днем усі мої раби свобідні й остають тут. В Ольбії є в мене знакомі…, але не забувай, що…
— Я варвар, Гарміоне, я тямлю се і буду тямити, хочби прийшлося власним ножем роздерти собі грудь. Твоє
