Ним піклуються безсмертні боги та вірні душі людий. Усе, що робиш ти, знає він від мене, усе, що діє його невіста, доносить йому його молодий конюх. Ти не досягнеш його рукою скритовбійника, а побачиш його аж тоді, коли віддаватимеш йому владу прилюдно, як щойно обіцяв.
Скажений гнів розсаджував груди Спадака. Очі вийшли з оправи, здавалося, що на раменах ось, ось і пукне скіра, яка обтягала тугі мязи; жили на карку пучнявіли, дрожали губи, а на них у кутиках уст показалася піна. Меч, який цар держав у руці, піднімався звільна у гору. — Не підняв його одначе. Наче рій пчіл при вилеті матки заворушилися Сколоти, а їх оклики спинили царя. Круг мужів змінився в товпу, яка хвилювала довкола обох розмовляючих серед окликів та запитів. А в сю мить між Октамазадом а царем найшлася Гарміоне. Мимохіть подалися найблизчі, щоби не придавити, або не зранити жінки.
— Мужі Сколотів! — закликала високим, жіночим голосом, який ярко та виразно вибивався понад гамір мужів. — Тут ходить не тільки о царську корону, але і про мою долю. Я не бажаю, щоби вирішував її Спадакес. Рішайте ви, а ні, то рішить моя рука!
І наглим рухом підняла горі лискучий ніж Трофія, а другою рукою розірвала на груди білу одежу…
Сколоти замовкли, але не вернули на давне місце. Вони щораз то виразніще гуртувалися у дві громади. Більша збіралася біля Октамазада, менча біля царя. Тоді цар кинув меч і сплів рамена на груди. Його лице було спокійне, тільки кутики губ дрожали замітно.
— Так ти, князю, починаєш ворохобню в імени Ойтозіра? Се злишнє! — Він бистро поглянув по дружині і вмить визнався в розкладі сил. — Се злишне, бо я ні хвилі не задержу на чолі неналежньої мені корони… Друга річ дівчина. Вона моя, а хто її мині відбирає, побореться вперед зі мною по закону Артімпази. Навіть сам Ойтозірос ще не цар, бо діядем ще на моїм чолі. Тож я і з ним стану до бою, про найвищі добра світа: владу та любов. Деж твій Ойтозірос? Пішли за ним, а поки що заказую всім яких небудь спорів, чи суперечок! Зате іменем промінистого Мітри та богині Апії приказую всім поклонитися без спротиву сьому, хто вийде побідником із нашого двобою!
Голос царя, зразу спокійний та рівний, задрожав при кінці, а на лиці знов заграла кров ненависти, гніву, завзяття.
Глумливо усміхнувся старець.
— Не треба, царю, ждати, Ойтозірос тут! — відповів. — Ось він!
