пташка, боярська! В неї, правда, половецьке гніздо та косоокі дядьки, але все таки, боярський баран, хоч би й який, вартий холопського вола.
— То ви його знаєте, бабусю? — спитав парубок.
— Його? Хо, хо! Я всіх знаю! Всіх! І тих, що з Чаброва з таким гуком та криком ішли на ріку Калку в озівські степи, і цих, що їхали змагатися з Батієм та Куремсою. Го, го, скільки то голов потрясалося гордо над кінською гривою, скільки птичок виспівувало, немов на весні іволги! Ти, Стрибоже, чув їх та свистів ще дужче від них, ти, Хорсе, ще вище підіймав своє золоте личко, а чорна Мара, що кралася за ними краєм ліса, пожерла їх. Гей! Вона стежила за ними від першої хвилини, дрятувала їх лихою ворожбою, а як тільки виїхали з затишного лісу, враз і вскочила на коня поза їздцем. Сухою кістлявою рукою, небачена ними, перебрала від їздців віжки й повезла їх просто на смерть. Судиславе, Судиславе!
— Не балакайте, бабусю, про пусте, бачите, людина вмирає!
— Я діло говорю, дитинко, та в тебе ще молоко на вустах не обсохло, не розумієш мене. Може бути, коли це молоко, що маєш на вусах, осяде на волоссі сивиною, тоді зрозумієш як слід… А він не вмирає і не вмре! Темна Мара тепер при Ратиборі, почестей їй хочеться, боярської птиці забагла погана…
Слова бабусі значили, що біля боярина Ратибора,
13
