до якого належала вся волость, стоїть смерть. Стара Голубиха була справді несповна розуму, та не було ще ніколи, щоб слово її не здійснилося.
— Благородна боярська пташка! — бурмотіла стара і приклякла біля раненого. — Ось пожди, ми тобі крильце підвяжемо, вигоїмо й полетиш собі, — фрр! Сядеш на гильку, на калинову, далеко від усіх інших і добре тобі буде. Бо з усіх лих на світі найпоганішим лихом є людина. Еге ж!
Вмілою рукою зняла перевязку й побачила страшну рвану рану, обліплену хлібом та кровю.
— Я так і знала. Славо, давай збанок!
— Води! — простогнав ранений. — Води!
— Води справді тобі треба! Ось вона!
Приложила збан до уст раненого, а він припав до нього устами. Пив, пив, доки стара не відняли збанка.
— Ох! — перевів дух молодець. — Яка добра вода!
— Еге ж, добро! Усе, що з моїх рук, дитино, добре! Але вибачай і підожди — дома дістанеш більше! Вода не тільки до пиття годиться.
Вимила рану, витерла обережно хустиною, видобула з-під верети чималий шкуряний мішочок і добру хвилину порпалася в ньому, доки не найшла малого, глиняного горнятка, туго завязаного міхуром. У ньому була якась темна, зеленкувата масть, якою стара замастила всю рану. Засичав і скрутився молодець, наче настолочений вуж, а стара тільки захихикала.
14
