Другої днини оповився ліс мрякою, а дрібний дощ падав похмуро, одноманітно, безнадійно. Змокло все, замовкли птахи, поховалися комахи й метелики, земля вкрилася болотом. Ярослав, або, як його називала бабка, Славо, ще досвіта пішов до боярського двору, а Олег лишився сам із бабусею. Він переспав добре всю ніч і відчував тільки деяку втому від утрати крови. Рана присохла зовсім, не ятрилася й не пухла. Стара обслуговувала його, налила йому кухоль меду, а сама сіла на порозі, зашивати Олегові розірвані повивачі.
— То ти, бабусю, знаєш батька?
— Хо, хо! Чому б не знати, знаю! Знала я його тоді, коли його не знав ще ніхто. Я казала тоді йому, але він не послухав… Гей, нераз Мара ще до смерти прислонить розум, а в останню хвилину вишкірить іще зуби та зарегочеться. Погано вмирати, якщо лишаєш по собі розбрат та насильство, а впорядником спадщини поставиш злодія…
16
