хитрощами. Хо, хо! Не такий він, щоб балакати, небажане.
— Розказуй далі, матусю! — обізвався глухо Олег. — Правда чи ні, а знати не зашкодить.
— Так, синку, так! І я таке гадала, коли чула, як Горислава в безтямі молила боярина, щоб не бив її брата, не волік кудись на мотузі, не вішав. Але коли я другої днини бажала біля небіжчика дати вислів правді, щоб справити діло на потрібний шлях, Ратибор так глянув на мене, так глянув, неначе з його очей простяглися до мене ножі, кліщі, або зашморги. Я так і задубіла, а язик мій занімів у роті. Та лишім це! Я певна, що він згубив і брата і сестру і певно згубив би був і тебе, якщо б мав інших дітей. Якби не це, всюди найшлося б місце на маленьку могилку дитини. Скажи но, будь ласка, відколи затямив ти тата?
— Відколи? — оживився Олег. — О, я тямлю його дуже добре десь від десяти років, коли він дав мені чудову, синю, золотом шиту нагортку, червону оксамину клепаню та жовті сапянці і велів іти до гостей. Я дуже налякався, але молодиця, яку я вважав за маму, повела мене туди. Вона після того прогнала мене з своєї одрини, а сама десь пропала, і я з того часу жив при батькові.
— Ага! Це та, що вродила відміну. Чому ж це батько не пригадав собі швидше, що в одринах його служби росте його син? Чи не найбільша це радість для батька,
24
