зусилля були даремні. Люттю блискали тоді чорні, скісні очі боярина, а вуста випльовували проклони половецькою мовою, яких не розумів ніхто.
Врешті розігнав усіх. Втомлені та знесилені висланці розбіглися по хатах та загумінках, щоб немилосердний пан не вислав їх іще раз на дощ та негоду в ліси, шукати слідів сполоханого коня. Жінки й діти поховалися теж, бо дощ падав щораз дужче й зближалася пора обіду. Боярин лишився сам. Він спер на руки лису голову й сумні думки облягли його голову.
Його єдиний син пропав без вісти, хто знає, чи не заїв його десь у нетрях дикий звір, або чи не схопили десь татари… І раптом страшна думка лискавкою майнула в його мозку: татарський загін міг забрати його одинака в неволю, а тоді пропадом пропаде усе його надбання, навіть хоч і пощастило б йому відшукати хлопця живим і здоровим. Ця небезпека висіла над кождим, хто не піддався під безпосередню татарську владу, не пішов до так званих „татарських людей”.
Усі сусідні села від сходу прогнали вже бояр і слухали тільки „баскаків”. У цьому була й штука, що він зумів удержатися при владі. Та чи надовго? Саме сьогодні ранком був тут післанець від баскака Ахмата…
— Слава Богу! — перервав його міркування молодий голос.
Підняв голову й його погляд зустрів очі, які він бачив уже нераз на свойому віку.
28
