— Хто ти? — здригнувся всім тілом.
— Я приношу вістку про твойого сина, боярине — була відповідь.
— Ах! — зірвався Ратибор і простягнув руки до Ярослава. — Де він? Що з ним? Живий? Здоровий?
— Живий і здоровий, тільки ранений звірем і лежить у нас та вигоюється.
— Що йому сталося?… Гей, Лавор!
У дверях сіней показався присадкуватий половчин.
— Давай обід! — наказав боярин.
— Уже поданий!
— По милости прошу до хати! — звернувся Ратибор до Ярослава. — Ти, молодче, втомився, перемок, зголоднів. При їді розкажеш усе.
Ярослав скинув із плеча нагортку з грубої, темно крашеної вовни і сів з боярином обідати.
Під натягненою сорочкою пружилися могутні мязи грудей та рук, тугі й дужі, але ще ніжні й рухливі. Молодеча сила, зручність, снага так і били з усієї його постави. Благородний закрій уст, високе чоло, ясний погляд очей зробили на боярина таке велике вражіння, що він забув на хвилину про ціль прибуття молодця.
Ярослав, як тільки заспокоїв перше почуття голоду та спраги, сам став розповідати про події минулого дня. Боярин слухав, але не це займало його.
— Хто ти? — спитав, коли діждався кінця звіту.
— Я Ярослав Судиславич!
29
