— Судиславич! Може син боярина, а мій шурин? — з глумом у голосі допитувався Ратибор.
— Може! — відповів холодно молодець. — Може так, може й ні!…
— Якто?
— Кому це до вподоби, то повірить, кому ні, то ні, а мені і це й те байдуже. Тільки, бачите, людина якось повинна називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини.
Кров ударила в лице Ратиборові — цей молодець застидав його й побивав його власною зброєю.
— Твоя правда сину! — сказав із притиском. — Судиславів могло бути чимало на світі.
— Так, але в мого батька був тільки один Ярослав, а в мене є тільки один батько і ніякий глум, чи наклеп не розділить наших імен, доки життя…
Відправа була гостра і боярин схаменувся.
— Якої ж нагороди хочеш для себе за мойого сина? — спитав поважно й приязно.
— Не по винагороду я прийшов, а дати знати, що сталося. Ми гадали, що ти боярине, радий будеш це почути, тому я й прийшов. Але, бачу, ми помилилися…
— Ох, ні! Я всім майном не виплачуся за прислугу, тільки не бажаю, щоб у моє кубло упхалася зозуля.
— Не я прилетів зозулею з далекою краю, щоб попроганяти отчичів і дідичів цієї землі. Не я й не моя мати, а хтось інший!
30
