лися вбити боярина, якщо схоче силоміць переводити вивласнення закупа.
Сюди повернув Ярослав і видко богиня Лада ласкава була на нього сьогодні, бо в хаті при вогні застав лише саму Олену. Привітався з нею і присів коло неї на ослоні.
— Де батьки й брати? — спитав, обкинувши сумним поглядом просту обстанову хати.
— В полі, біля Вовчого вивозу, пересушують овес. Боярин велів насіяти, хоч для нас самих у цьому році не багато хліба, та ось дощ змочив його певно зовсім. Уже втретє. Доки збирали хліб, була погода, а на овес вже не стало. Гей! А тут боярин обіцяв відписати за цей рік усі відсотки, якщо дамо йому двадцять кірців вівса. Відкіля ж їх узяти? Доведеться молодшому братові, або й мені, йти на службу до дворища, або може й у Володимир…
— Не кажи цього!… Швидше оця рука розчерепить голову боярина, ніж ти підеш рабинею в чужі руки. Ліпше йди зо мною в північні литовські пущі, чи в гори Карпати. Не на те мріяв я про тебе в своїх снах, не на те поклав на Високому серед лану зруб нової дубової хати, не на те вивів я його вже під стріху, щоб по ньому спиналися прочитан, повійки та колючий хміль. Але хай і так. Хай заростає буряном, хай між підвалинами засіються крилатки сосон чи смерек. Я все покину і доки рук, доти надій на гаразд, на щастя, на спокій. Ти, Оле-
38
