землі, тут нам і гинути доведеться. Не звикне старий до нового посілля, а якщо його перенесуть, то ввесь вік собакою витиме за рідним посіллям, а то й вернеться туди та згине на руїнах давньої хати. Ні, мені йти вже відсіля хіба на цвинтар.
Батько, більш самолюбна, чоловіча вдача, заспорив, дочка потягла за мамою, тільки Ярослав мовчав уперто.
— Що ж ти на те все, Славо? — спитав його вкінці Глухар. — Про тебе тут іде річ головно, не про нас. Раз ти зговорився з Оленою, то на тобі тяжить вага нашого горя…
— Відомо! Хай мене Бог побє, якщо я покину вас та виречуся своєї любови. Що ж? Із усього вашого балакання виходить одне. Я сам мушу вирвати з пазурів нелюда себе, вас, Олену, все селище. І клянуся Богом та Пречистою, що зроблю це, або наложу головою.
Зірвався, пригорнув дівчину до грудей, поклонився в пояс батькам і вибіг.
Глухарі лишилися самі й ждали на синів. Але не діждалися їх. Бачили тільки кільканадцять гуртків кінних парубків із списами, топорами, луками, навіть із арканами, яких уживання навчилися дуліби[1] — від татар. Всі вони їхали у напрямі боярського дворища.
— Щось ладиться! — сказав Глухар, — Дивно мені, що моїх хлопців ще нема.
41
- ↑ Дуліби = бужани.
