Старий узяв спис і топір і пошкандибав під дворище. Та тут не найшов нікого, а Лавор сказав йому, що боярин поїхав верхи над Вовчий вивіз, а коли вернеться не знати. Занепокоєний, вертався Глухар до хати шляхом, розмоклим від ранішнього дощу. І ось на порозі хати стрінув Василька, сусідського сина, який двигав на собі два ратища та два щити, меч і топір, а з ним був іще один хлопець, що ніс два шкуряні каптани та два сагайдаки з луками й стрілами. На головах мали обидва великі шкуряні шапки. Вся та зброя належала Давидові й Ігореві. Глухар затримав обох.
— Ви куди?
— Сотник казав.
— Який сотник? Може соцький Лавор?
— Ні, сотник Ярослав.
— Ах!
Старий пропустив хлопців без перепони, але довго кивав головою та чухався в потилицю. В хаті не сумували ні жінка, ні дочка.
— Таточку, — впевняла Олена, — тільки один Ярослав зможе нас вибавити із скрути.
— Так, певне! Тебе вирятує у кожному разі, але чи й нас, не знати! Зате зовсім певне він собі скрутить карк і нашим хлопцям його надрушить. Стережи, Боже, їх від нещастя!
— Не терликай, старий! — вмішалася жінка. — У тебе завсіди все, що молоде, не тямить нічого й пусте,
42
