смерди, чинимо панську волю і тільки. Чи нас хто питався, чи хочемо вашої опіки, чи ні?
— Як то?
— Ми, бачиш, дуліби, з племени руського, споконвіку належимо до держави, що стоїть на наших землях. Це руська держава, а чи князь у Києві, чи в Галичі — це не важне. Тепер у нас король Данило. Він нам голова, а не хан, ми йому маємо допильнувати вірности, а не вам.
— Те саме казала вся Погорина волость, коли Данило подолав торік Куремсу. А ось везу, чи пак щойно віз я, подимне з усієї волости для Куремси, а не для Данила. Кожний волів, віддавши частину, вживати решти в спокою, ніж не бути певним ні дня, ні години, коли доведеться втратити останнє. Одна пявка — здоровя, копа пявок — смерть!
— А хто причиною цього безладдя, як не ви? Проте, коли мати недужа, чи треба її лікувати, напувати зіллям, годувати власною кровю, чи покинути на пропаще? Хай здихає стара, а ми знайдемо іншу, здоровішу, хоч не свою — правда? Це перше робимо ми, а друге радиш нам ти.
— Гм! Якщо ви не з доброї волі приставали до нас, то чому цього не сказали торік Даниловому воєводі? Він же не лишив би був Ратибора у волості і я не їхав би сьогодні до нього…
— А чи ти знаєш, Ахмате, чого вчила мене моя стара мати? Вона каже: Хто раз зрадив, той зраджує
56
