цього покарає. Хто ж є зрадником, а хто ні? Боярин, чи громада?
— Громада, милостивий господине, громада! — крикнув боярин, який уже чув, що волосся стає йому дубом на голові. — Всі знали боярина Судислава, а від його дочки в мене син. Він мені тестем доводиться. Невже ж дав би він був дочку негідному?
Судислав лишив по собі добру память серед своїх та чужих і згадка була на часі. Боярин бачив це добре вражіння, що зробили на всіх його слова й знову заговорив певним тоном:
— Яка користь бояринові з татарського підданства? З нього користає тільки мужик, отож він у „татарські люди” й пхається. Ще раз кажу: за правду моїх слів ось моя порука!
Та промайнула тінь по високому Ярославовому чолі.
— Стидайся, боярине, памяти батька Судислава та свойого сивого волосся. Коли б ми справді були прихильниками татарського люду, не ждала б наша рать приходу короля з покликом та радістю тут, а під бунчуком Куремси. Будь ми татарські люди, не до нас їхав би баскак і не ми вбивали б його, а вже в ніякому разі не грабували б татарської казни.
— Ха, ха, чому ні! — відповів боярин. — Вину можна скинути на когось іншого, а за гроші, буває, ріжуть і рідного брата.
Слова ці вдарили Ярослава, мов поличник. Він по-
77
