рини. Не раз і не два бачила вона ловців-молодців, що ганялися по лісі за чотироніжною здобичею, або підстерігали на озерці болотяну птицю, та ніколи й на гадку не прийшло їй тікати з цієї околиці перед ловами. Для людської наживи були куниці, лиси, кабани, тури, медведі, рисі у недалекій діброві, лосі в поблизьких багнах над Стиром та Горинню, або врешті олені чи серни. Знала вона, що у віддалі пів дня мандрівки по гнучкому гиллі беріз, лип та грабів є й боброва загата на річці, а все те приваблювало двоногого грабіжника. Безпечно буяла собі руденька штукарка в гиллі, без перешкоди виховувала своїх потішних, чорнооких, живих і моторних нащадків та спокійно накопичувала в своєму дуплі щорічно з пів каменя ліскових і букових горішків.
Але мало цього! Життя біля озерця було цікаве-прецікаве! Рік-у-рік двічі перелітали туди й звідти величезні полки перелетних птиць. Вони перші віщували вивірці майбутню осінь, вони перші заповідали й поворот квітистої весни. Нераз пізнім вечором на провесні, коли в лісі вешталися ватаги голодних вовків і було страшно та тужно на серці, нагло чулися на розтаялому озері покрики птиці. „Тепло йде!” — казала тоді вивірка й із того часу щоднини гляділа, чи пупянки на гиллі вже пучнявіють та чи з-під бурої луски не добувається вже сочна зелень вибросту. Отут над озерцем олені відбували своє весілля та двобої, а отам під смереками біліли
10
