101
вигляд хитрих, підступних торговцїв, які своїми маленькими очима ненастанно слїдять усїх і вся. Инші в кінци держали ся на боцї і глядїли на товпу з гори; на їх лицях малювала ся гордість і зарозумілість. Вони збирали ся як найблизше стола, де по другій його сторонї, між столом і креденсом, виднїло кілька вельмож; вони обступили надмірно товстого і грубого мужа в духовнім одязї з червоним беретом на лисій голові. Се був ксьондз біскуп зі Львова.
Мимо воєвничого строю та воєнного окруженя і декорацій салї, Вендендорф мав слушність, бо справдї не видко було міх присутними майже нї одного мужа о правдиво воєвничому виглядї. Лише кількох, не старих іще людий, убраних не надто вибагливо, стояло при кінци стола коло дверий, і сї мали вигляд справдї військовий. Були се команданти двох надворних козацьких рот пана Жулкевського, та два угорські капітани від прибічних гайдуків пана Калїновського і Заславського.
Пятий у драґунському однострою, був Француз і носив борідку „a la Henri IV“ та широку шарфу через груди, подібну до сеї, яку мав Вендендорф.
В салї панував гамір, бо всї панове ходили сюди й туди, а за ними тїчнею їх ренкодайні, розглядаючи ся пильно, та раз у раз подїляли ся з посесіонатами своїми спостереженями. Між властивою шляхтою і вельможами не було також нїяких розговорів.
Калїновський був у Жулкевського. Ксьондз біскуп сидїв при столї на тронї, який нароком поставлено для нього. По його правій руцї було місце для господаря, по лївій мав сидїти старий епископський дорадник, бувший сповідник пана Жулкевського, патер Тхожевський. З ними були ще пан Януш Заславський, воєвода волинський і пан Януш Тишкевич, звісний на всю річпосполиту вархол і піяк, але можний чоловік і повірник пана гетьмана.
Ксьондз біскуп раз у раз поглядав на двері, де стояв маршалок двора, грубий шляхтич, у парчевому жупанї, що з трудом лише обіймав грубезне черево пана маршалка. Неймовірно короткі ноги були стало розхилені в видї букви „х“, а наслїдком сього повикривлювали ся і запятки.
— Де його милість пан Калїновський? — питав ксьондз біскуп.
— Пішов до гетьмана, ваша пшевєлєбность! — відповів приязно Заславський. — Здаєть ся propter[1] сього козака, що переходив через салю.
— Каналїя! — закляв Тишкевич. — От красше би бестію на паль на gaudium[2] загальне для зібраної брацї. Се красше та „лацнєй“ могло би inflammare[3] віґор і фурію nobilitatis[4], нїж усї арґументи.
Патер Тхожевський затер руки та перекривив голову на правий бік.
