102
— Non mihi, sed nomini Tuo da gloriam[1] — сказав солодким голосом. — Не забувайте, illustrissime[2], на хвалу Бога, який гидить ся війною.
— Так, але її потребує, правда ваша пшевєлєбность? — відповів Тишкевич, звертаючись до біскупа.
Біскуп зажив табаки.
— Concedo[3], що Спаситель міра приказував любовю та пацієнцією[4] feroces[5] поскромлювати gentes[6], лише не знав він гільтайства, яке не є gens humana, але animalis[7], анї схізми, яка є винаходом diabolicum[8]. Тому вільно її castigare[9] всїми способами і ходить лише про інтенцію. Тому памятайте! — тут ксьондз біскуп заговорив через ніс острим тоном мов на проповіди. — Усе, що дїєте ad maiorem Dei gloriam[10] яким небудь способом, bene est[11], бо благородна цїль освячує в сих страшних diebus irae[12] навіть дуже люті заходи.
— Amen! [13] — сказали присутні.
В сїй хвилї відчинили ся двері і маршалок Ґрудзїнський відскочив як опарений, відхрещуючи ся.
На салю увійшов козак у шапцї на голові. Увійшовши, окинув усїх гордим поглядом і міровим кроком перейшов посеред зібраних. При дверях відвернув ся і з легка кивнув головою.
— Чолем вашмостям!
Нїхто не відповідав. Усї глядїли мовчки на стрійну стать немов на привид.
— Чолем вашмость панам! — повторив козак і згірдно усміхнувшись, вийшов.
— Sacrebleu! — проворчав Француз.
Козацький сотник друлив товариша.
— Бачив ти коли, брате, собаку-вовчура?
— Певно, що бачив!
— А вовка?
— І вовка!
— Ось, бачиш, вовк се нїби козак, а собаки-вовчурі, се ми!
Другий сотник відвернув ся.
Тимчасом між шляхтою почуло ся вже кілька протестів.
— Мостї панове, се образа! — кричав хтось.
— Хам, мурґа! — репетували инші.
— На паль шубравця! — горлали ренкодайні.
— Пане Ґрудзїнський! — обурив ся Тишкевич, — кажи зловити того лотра!
Ґрудзїнський з неймовірною вправою зігнув свій хребет, що мало черевом не діткнув долівки.
