118
— Ти питаєш іще? — усміхнув ся гірко Угерницький. — Адже знаєш, що я не жалуючи крови нї майна, служив річипосполитій, не за наживу, лише щоби звеличати честь і значінє моєї родини обивательським урядом. Але за свій труд, за свою кров одержав я лише якусь пустиню, де над звірями хиба буду старостою. А все тому, що я православний і не вживаю ляцької латини, до косцьола не ходжу та не держу ся польського права проти підданих. Тож я бажав, щоби хоч син мій Юрко добув се, чого минї не вдало ся добути, то єсть добути значінє, уряд, популярність…
— А згубити душу! — докінчив за нього Андрей поважним, строгим томом.
Угерницький замовк.
— То ти сам, брате Василю, не хочеш губити душі, бо боїш ся горіющого ада, сатани і ангелов єго. Боїш ся покинути єдиноспасаєму, грецькую церков, а свого сина насильно пхаєш у латинську єресь, між папежників[1], щоб він попапежив ся[2], вирік ся віри і погиб на віки віков во нїдрях[3] діявола. Василю, ти не чоловік, ти сатана! Ба і сей може не запропастив би своїх чортенят. Вовк у степу, лев на пустинї за свої молоді житєм заступаєть ся, птица пернатая[4] до очий скаче хлопцеви, що з її гнїзда вириває птенцов[5], а ти — власну дитину — на погибіль? Чи ти бачиш може спасенє у римській церкві?
Старий Угерницький був страшенно збентежений.
У перве старий Андрей поставив йому так ясно перед очи всю погань його дїл. Він ослонив лице руками, щоби укрити сором.
— Я — звинював ся — я вже старий і не можу…
— А я не питаю, чи можеш, чи нї, я питаю тебе во імя єдинія апостольскія церкви: Єствує спасенє поза нею, чи нї?
— Нї!… але мій син…
— Твій син, дурний хлопчиско, має більше олїю в голові, нїж ти. Ти старий імієши возраст[6] і знаєш, що поза благочестивою вірою єствує лише єресь! Правда?
— Так!
— Ну, а тимчасом виправляєш свого сина до проклятих Богом Визувітів[7], щоби вони опоганили його душу єресею та щоби ти відтак на страшному судї чув його голос, взиваючий з геєни[8]: Будь проклятий, отче, що віддав єси сина своєго во власть сатани, ідїже вічний плач і скрежет зубов! Горе тобі!
Старий Угерницький перебув через весь час неприсутности Юрка страшні, душевні муки, але будучи сам один, не мав з ким розговорити ся. Тепер, при першій вимінї гадок, вибухнув весь жаль із силою, якої старий не міг опанувати.
