121
висше другого накукурічивши, наче полетїти бажає. Колись у нас були достатки в скотї і поживі для всїх, для панів і слуг. А тепер підданий коровою оре землю, а в панів по стайнях аж роїть ся. Там бодавії, валахи, дриґанти, ступаки, єдноходники, бахмати, дзянети[1], і до вечера не перечислиш. Вийде тобі такий гологлавий, многоперний маґероносець, на голові кучма, ковпак, шлик з ношенями та ріжними ляцькими витребеньками, а тут жде вже на нього карита, карабон, скарбнїчок, коляска, коч[2], або лєктика[3] і в них то таскає він свого проклятого трупа. За ним цїла стая хортів, оґарів, вижлів та инших кундисів[4], а над ним… діявол, що аж за черево хапаєть ся з радости, що запропастив душу христіянськую. І за що? за що?
О. Андрей впав у запал і стоячи перед другом, говорив мов на проповіди.
— За щож продав Русин душу свою? За трапезу срібнополмисную, за угожденіє сластолюбивому чреву? За ріжні нецнотливії білі голови, за Содому і Гомору? Чи він більше добра потребує, нїж зможе спожити? Нї, але він збирає фортуну на славу сатани, напихаючи калиту[5] червінцялш, злотими, четвертаки[6][7], щоби було за що гуляти. Йому треба сього серебра на ріжнобарвні юшки до мясива і риби, на вино венґерськоє й малмазію, та наїдки в такій скількости, що навіть двірські пси доїсти сього не можуть. А тимчасом хлоп у семирязї пухне з голоду. О! діявол не має доступу до нас православних. Словенно-грецькоє писаніє красше від свяченої води проти нечистої сили. Великі святі угодники, єже на афонській горі осїняють молитви[8] своїми всю руську землю і молитви сї наче облако прекрасноє хоронять нас перед кігтями сатани. Тож щоби добути наші душі, видумав діявол унїю, папежа і латину, а нас притягає до них дочасними користями, привилеями, староствами, гонорами, лакімством…
Бо скажи, чоловіче! Яка польза[9] тобі з усїх сих дочасних дібр? Нїчого не забереш зі собою, тілько гріхи; а вони повиснуть на твоїй шиї враз зі зойками обдираних зі шкіри хлопів, наче млинське камінє та потягнуть тебе у преісподнія[10].
— Господи, помилуй! — зітхнув мимохіть Угерницький, а о. Андрей обтер піт з чола[11].
— Додай тепер, брате, до сього ще й те, що всї ті пани, які так печалять ся собою, се збиранина найпідлїйших душ та найбільше зіскотїлих сердець. Назви минї одного Ляха, якому міг би ти з чистою совістю сказати слово: Брате! Чи є такий у Коронї[12]? Тиж її усю знаєш…
