122
Пан Угерницький зірвав ся.
— Так, маєш рацію, брате! Такого Ляха не було й нема, а тепер бачу, що нїколи й не буде! Спасибі тобі, брате. Ти очи отворив минї.
І сердечно обняв отця Андрея.
Слова аскета, висказані у відповідний час, зробили бажане вражінє; слїпий Василь став прозрівати, а прозрівши, побачив, що під тоненькою верствою західного блеску в Польщі криють ся звичайненькі собі трусливі та влїзливі й нахабні мостї панове з соймику або з трибуналу; була се ярко зелена ряска, під якою крило ся бездонне, вонюче болото. За те змінила ся зовсїм його гадка про православних, яких звик був завсїди називати „дурними Русинами“. Тепер бачив він наглядно, що сей дурень має з роду неоцїнені скарби: Се благородне, щире серце й православну віру, від якої тїкає діявол і ангели його.
Отець Андрей молив ся, а на лици його іграв усміх тихої радости, яка яснїє на лицях божих ангелів, коли навернений грішник приходить у небесне царство. Угерницький сидїв на лаві й думав, а в його душу спливала потїха — розрада небес, які самі радїли його „смиренним, уничиженим“[1] серцем. Він вірив тепер, що верне син його і присягав, що не стане на перешкодї його любови. І нагло захотїло ся старому засміяти ся; аж серце скакало з радости, що почує слова: Ісаіє ликуй! а за рік — два всякі малі Угерницькі спинати муть ся по колїнах дїда…
— Яко прав Господь Бог на небеси, великим є щастє чоловіка, коли береже заповіди! — подумав і встав, щоби покликати стару Марту і повідомити її про постанову. Та ось у сїй хвилї появила ся вона сама на порозї з запечатаним письмом у руках. В простому чамлїтовому[2] одязї та з гладко причесаним сивавим волосєм, обвязаним білою наміткою, виглядала вона радше на черницю. На привітні риси лиця падав відблеск промінїв сонця, які відбивали ся від золотого хреста, завішеного на її шиї.
— Василю! — сказала тихим голосом. — Приїхав козачок від Зґлобіцького з листом. Жде на відповідь.
— То Зґлобіцький вернув?
— Так!… Але чого ти, Василю, так повеселїйшав? — спитала цїкаво та усміхнула ся й собі.
Василь мовчав і сміяв ся, видко не находячи відповідних слів.
Тодї отець Андрей сказав поважно:
— Возвеселити ся і возрадувати ся подобаєт, яко брат мой мертв бі і оживе і ізгибл бі, і обріте ся[3].
Марта аж у долонї сплеснула і зараз догадала ся, чому Андрей назвав Угерницького блудним сином.
