11
його слугами, догадали ся, що се розбійничий напад. Один випалив із пістоля, але куля пройшла мимо і застрягла у стелї. У сїй хвилї ревнув півгак[1] і двох оборонцїв Жида зверещало й упало на землю. Один умер таки зараз, другий вив із болю, вертячи ся по землї. Инші гайдуки кинули ся на двох останнїх, та просто шматували їх шаблями. Метушня, гамір та лоскіт запанували в кімнатї. Крики, проклони залунали, а пан Бялоскурський вхопив Жида за обшивку і насильно тягнув його на середину кімнати.
— Вяжіть зрадника! — приказав — і парубки Матиса виконали з дивною вправою приказ.
У сїй хвилї один із парубків, що боронили ся, вирвав ся, а вдаривши ручкою поломаної шаблї Залушковського по голові, вискочив на двір. Залушковський упав на землю, а рівночасно хтось обухом розбив голову остатнього оборонця.
В тім із надвору почув ся страшний крик людини та гавкіт псів, заїдаючих чоловіка… Рев сей слаб із кождою хвилиною, в кінцї утих зовсїм.
— Випрячте кімнату, — приказав Матис, — а ви, панове жовнїри, вибачте за неспокій. Се, бачите, чоловік не знає, кого має в коршмі. Ось і сей зрадник. Думав би хто купець, — а то, тьфу!
— Не бійте ся, панове, — сказав один із молодцїв. — Не ми будемо деляторами[2]. Зґлобіцький, приятель сього Жида, се мій ворог. Тому ми й не мішали ся між вас і мовчати мемо. Та ось ви нам спати стелїть! Нам пора!
— Зараз, пане Угерницький. Іди, Кубо, заведи панів у клуню!
Куба з обома молодцями відійшов, а в коршмі стало дїяти ся що инше.
— Води! — застогнав пан Залушковський, коли гайдуки виволікли за двері трьох небіщиків та стали шурувати слїди крови на підлозї.
Матис подав пану Залушковському шмату, а сей обвинув собі нею всю пику, що прибрала була синьо-червону краску.
— Шельма! злодїй! лайдак, щоб його морове повітрє! щоб його пси зжерли! — ворчав, охаючи.
— Побожне бажанє вашмостї вже сповнило ся! — засміяв ся Матис. — Ось його таки справдї заїли пси при парканї.
— А здох би псявіра, схизматик!
— Егеж! він уже і здох!
Пан Бялоскурський возив ся тим часом зі скринями Жида і разом із Рамбултом потягли їх до ванькира, де сидїв Зґлобіцький. Жид лежав на серединї, позеленївши зі страху, бо знав, що його ще жде не аби яка мука, а хто знає, чи й не смерть.
