Не довго тревала розмова в коршмі. Цебрівські, Юрко й Іван були дуже втомлені, одні ненастанним ожиданєм та чатами, другі дорогою, тому Кравчик порадив усїм іти спати, а Попель замітив, що найкрасше буде, коли пани Цебрівські приїдуть враз із Юрком до Лошнева. Коли старий Угерницький розлютить ся, то буде відраднїйше, колиж утїшить ся, то Остап дещо скористає. Рада була добра і хлопцї пішли спати. Але Юрко не міг заснути та ледви кілька хвилин провів у півснї, з якого раз у раз будив ся. Ще сонце не зійшло, ще спав весь город, як Юрко встав і обмив ся студеною водою з керницї. Відтак збудив товаришів, усї всїли на конї і невдовзї задуднїв під ними міст на річцї Гнїзнї.
Переїхавши річку, звернули на лїво, та вузкою доріжкою вїхали в дубовий лїс, який належав уже до пана Василя і тому був доволї густий та високий. Тут і там виднїли білі берези та буки, поза тим лїс був густо підшитий, а під могутнїми деревами панував сумерк. По правій сторонї червонїло небо від ранної зорі, а птицї аж заходили ся від співу. Раз у раз ударяло мокре галузє о лиця їздцїв, але вони не гнївали ся за се.
Юрко їхав попереду, козак позаду і в коротцї почала ся між молодцями розмова. Швидко холод, роса та птичий спів вигнали з них сонливість. Юрко розказував про Зґлобіцького та Бялоскурського, а панове Цебрівські раз у раз давали вислів свойому подивови, коли почули про пригоди Юрка та Івана протягом останнїх тижнїв. Іван докидав слівце то тут, то там. У кінцї спитав Остап:
То ти певний сього, що Бялоскурський помагав Зґлобіцькому?
— Зовсїм певний, землю святу їсти-му, коли хочеш! — відповів Юрко.
— Тому він так спішив ся продавати Білоскірку! — додав Микола.
Нагло обізвав ся козак:
— То у пана Бялоскурського був Татарин?
— Був! — відказав Іван.
