128
— тут показав на хлопів, які непевно поглядали то на козака, то на панів, не знаючи, що може вийти з їх розмови. Але деякі з міщан, що знали Угерницького, Попеля і Цебрівських, зміркували, що Запорожець і молоді паничі подобали ся собі взаїмно, тому старий кушнїр Гаврило підняв кружку з медом і гукнув:
— Многая лїта вам, милостивії панове, за вашу ласку та серце, бодай такі на камени родили ся тут, а на Запорожі не переводили ся такі соколи, як ви, осауле!
Всї випили на славу, молодцї почули ся також своїми у крузї сих простих людий, а козак, говорячи міщанам про запорозьке дозвілє, звертав ся до них з усміхом, немов їх саме намовляв до втечі з під польського ярма.
— Чого вам бояти ся панів? — говорив. — Ось бачите є в нас пустиня на ріцї Тясминї. Лїс — пралїс, чудові луги, води, звірина, птицї пропасть. Се край, де за десять лїт торговлею з Кримом та Запорожем можна заробити чимале майно. Козаків усюди повно, небезпеки нема. Татари хиба повязані трапляють ся і щож? Все те має якийсь пан, а як його там, чорт знає. Прийде, побачить, то втїче, а не втїче і начне давити сих, що вже осїли, то вони втїчуть.
Юрко усміхнув ся.
— Ви відки знаєте мого тата? — спитав.
Козак зчудував ся.
— Кпите вашмость?
— Нї, козаче! — Тясмин се земля мого батька. Чи се справдї такий гарний край?
Козак засміяв ся.
— Га! не даром свербіла рука до земляка! — крикнув. — Здаєть ся, що нї ви, нї від вас нїхто тїкати не стане. Зловив ся й я, старий вовк. Та вибачте, вашмость пане, наші пани не дістають земель на Українї.
— Пусте говорите! — сказав палко Остап. — От пане старший, сїдайте при нас, а поговоримо про ріжні річи, добре, що ви навинули ся. Не сидїти нам при ріжних столах!
Молоді шляхтичі познакомили ся з козаком, а коли розійшли ся міщани та хлопи, запросив Юрко Коршуна до Лошнева, щоби розказав пану Василеви про Тясмин.
Як постійний післанець гетьмана був він рад, що найшов кілька родин давної щирої шляхти, яка могла станути на чолї Руси проти Польщі та Татар, як сього бажав Сагайдачний…
