127
— Ось ви тут, панове громада, тїни боїте ся — говорив Олекса Коршун, бо він се саме був. — Чого? Чи з иншої глини пан, а з иншої ви?
— Все пан паном! — замітив полїтично старий Яким.
— Так! воно конечно пан мусить бути і приказувати, але сим паном має бути найлїпший, а не найсильнїйший. У вас шляхта держить усе в кігтях, а чи варта вона сього? Наша православна не така була, та де вона! І ви стогнете тут у сїй пропасти без просвітку, без віддиху, під батогом ляцьким і татарським, а тут на сходї свобода — от наколиб туди подали ся всї люди з воєводств, то мостї панове заорали би хиба лацїною свої виссані лани, та виздихали би з голоду. За те поріс би новий лїс, замість давного, що випалили на попіл пани, Жиди, Нїмцї та Вірмени. І ви, панове міщани, заложилиб собі місточко, де ваша воля, не виганяв би вас нїхто на передмістя, не замикав церков, не касував брацтв.... а прийшов би за вами пан, так ви в крик і він тихо сидїв би, бо в нас на Українї сорок тисяч війська, і в нас навіть Татари та Турки сидять тихо…
— Ба, а кілько наших у бісурманській неволї погибає? — зітхнув один із міщан. — Ось і мій шурин пропав сьому десять лїт, тай слїд загув!
Поїхав було в Каменець і пропав!
— Так! Татарва йде на Поділє, Волинь, Покутє, бо тут пани та польське військо. Хто його боїть ся? Хиба баби й дїти! Але в нас хиба на уходах пропаде ловець, або рибалка. У нас не те! Татари богатїють вами, а ми Татарами, Москвою, ким попаде — але головно свобідною, безпечною працею, без пана та нагая!
— Хиба в вас нема нїяких панів! — спитав Олексїй цїкаво.
Козак глянув на стрійного вісімнайцятьлїтного хлопця і усміхнув ся приязно.
— Є пани, прошу вашмостїв, лиш вони не брикають, бо як коли котрому захочеть ся, то люди від нього тїкають, або козаки такого нароблять, що пан тїкає. Багато в нас люду, а й землї доволї.
Олексїй почервонїв, коли козак назвав його вашмость паном і немов засоромив ся. Козак за те глядїв бистро на молодцїв, чи котрий не накинеть ся на нього за його нечувану смілість у словах. Та молодцї слухали його, немов самі не були шляхтою, а Іван відізвав ся.
— Не бій ся, козаче, нас, ми шляхта, але руська і православна… і з сеї самої глини, що й ви, а як живуть наші піддані, поспитайте.
Козак засміяв ся.
— Не потребуєте, вашмость, впевняти Запорожця, що вода близько, коли побачить вербу. Не богато вас таких остало ся, але честь вам усїм! Видко, ви не вовки, коли ягнята не тїкають
