126
Івана Вишенського. Мав він іще сина Гриця, але сього замордував із мести Зґлобіцький, на спілку з кимось иншим.
Остап, найстарший по Грицьку, любив Марусю Угерницьку, але старий Угерницький призначував не лиш сина, але й дочку на жертву своїй честилюбивости і думав віддати її за Ляха.
Остап дістав гарбуза, але дївчини не забув і раз у раз приїздив крадьком до Лошнева, коли старого Василя не було дома. Мати Марта дуже його любила і радила ждати, доки не мине ляцька дурійка, що опутала її чоловіка, або доки не схоче він віддати Марусї за кого другого. В такому разї не завагалаб ся була панї Марта благословити молодят навіть проти волї чоловіка. Велика, бач, була сила її духа та її віра, а самостійні її думки. Було се зовсїм природне, бо в часї остатнїх пятняйцяти лїт вона сама була дїдичем Лошнева, а чоловік її тілько гостем. Вона не думала запропащувати дїтий тїлом та духом. Слухаючи слів мужа, робила своє і робила добре, слїдуючи за світлими радами о. Андрея. Тому вправдї сумував Остап за Марусею, але надїї не тратив.
Пани Цебрівські були се рослі хлопцї, одїті в обтислі курти. На Осипі та Миколї були під сподом дротяні сорочки, а всї чотири уоружили ся від стіп до голови.
Хто побачив би був сих шістьох соколів, сказав би певно:
— Не вмре Русь, не опустїє земля св. Володимира, коли такі дуби ростуть на нїй.
При найбільшому столї сидїло за медом богато людий. Кільканайцять околичних хлопів, що привезли на торг пороблені на переднівку коші, та бочки, сидїло спільно з міщанами, які розсїли ся при столї в довгих темних капотах. Між ними виднїла стрійна стать молодого мужчини з підголеним чубом, одїтого по козацьки, з довгим підкрученим горі вусом та бундючною міною. Він держав у лївій руцї кружку з медом. Правою розмахував у повітрі, відай поясняв щось міщанам і хлопам.
У сїй хвилї війшли в ізбу[1] молоді шляхтичі. Всї оглянули ся, а хлопи з острахом похапали шапки, думаючи, що пяні мостї панове розженуть на чотири вітри ликів і хамів. Козак сягнув до пояса, а господар, що також сидїв при гостях, вибіг заклопотаний на стрічу. Але коли побачив, хто се, поклонив ся і посадив за стіл, розпитуючи про дорогу та здоровлє, а козак замітив, що міщани і хлопи відповіли лише з поважанєм на „слава Богу“, яке проказали прибувші, а шапки поклали назад на голови. За хвилю успокоїло ся все, а господар Яким кивнув козакови головою.
— Говоріть, пане осаул, дальше, — сказав — се свої люди; коби нам таких більше.
Молодцї приняли ся за їду, яку заставив Яким враз зі сином і жінкою, але вкоротцї звернули увагу на козака.
- ↑ шинкову кімнату.
