133
ся з поважанєм, поцїлував її простягнену руку, а відтак глядїв в очи дївчини з нїмою просьбою.
Ся зрозуміла його, а білі її зубки блиснули з поза румяних губ.
— Конче? — спитала.
— Конче, конче! — закликав кремезний мов дуб парубок, приймаючи вид кількалїтньої дитини.
— Ну, добре, ходи! — сказала дївчина. —
Остап скочив, обняв її мов огонь та цїлував немов у перве.
В кінци сказала дївчина:
— Досить, тепер слухай!
Послушно відступив Остап і станув о три кроки перед дївчиною.
— Перш усього — сказала Маруся — ти цїлуєш за сильно, бо аж губи болять.
— Марусечко, мене серце болїло через дві недїлї, а я не кажу нїчого…
Маруся усміхнула ся, а її уста зцїловані хлопцем, стали ще в двоє червонїйші.
— Від того ти козак, щоби терпів.
— Коли бо я вже не можу. Подумай лише, вже рік! Менї нема нї їди, нї сну…
Маруся глянула бистро на хлопця і усміхнула ся.
— Ба, не видко сього по тобі, — сказала.
— Так, певно, що нї, бо я тепер при тобі, але коли лише поїду, так почорнїю, як та земля…
Остап похнюпив ся, немов збирало ся йому на плач. Дївчина споважнїла.
— Слухай, Остапе! Ти нинї виїмково говориш розумно.
— Справдї? — утїшив ся Остап, хоч і не знав, де саме було се розумне слово. Моє ти серденько!....
І Остап у друге прискочив до дївчини, але вона простягла руку. Рука висунула ся з широкого, мягкого рукава, така біла та блискуча, така аж страшна....
Остап став і почав мняти свою шапку в жмени, а вітер роздував його довгий, темно русявий волос.
— Тссс! не вільно!… Ти скажи нинї батькови вечером, що ти вже доволї ждав, та що хочеш женити ся. Мати казала, що вже час!
Парубок підскочив із радости.
— Марусенько! — просив. — Я бігме не стерплю.... минї годї!…
І не ждучи вже позволеня, цїлував Марусю, аж вона сама змучена опором, склонила головку на його груди. Кудись счезла її звичайна веселість та рішучість, а в її очах блиснули сльози.
Остап налякав ся.
— Що тобі, сонїчко моє! — питав, — ти гнїваєш ся на мене? Я вразив тебе? Скажи, зіронько!
