132
Спасибі тобі, сину! Юрко молодий, недосвідний, хто знає, чи вернув би був без тебе!
Іван усміхнув ся.
— Нї, батьку! — відповів. — Ваш Юрко не з тих, що потребують „охмістра“[1]. Не опоганив він вашої шаблї, але охрестив її ляцькою кровю.
Пан Василь потупив очи.
— В такім випадку начав шлях свого житя красше, нїж його батько. Да благословить його Господь!
По черзї звитав ся старий приязно з панами Цебрівськими, але показало ся, що їх лише три.
— Деж Остап? — спитав Угерницький,
— Остапе! Остапе! — гукнув Никола.
По хвилї надбіг Остап, червоний та засапаний.
— Гнїваєш ся, Остапе, на старого? Се гріх!
Остап поцїлував руку пана Угерницького, а сей обняв його сердечно.
— Я не знав.... чи ви, батьку… теє… — заговорив уривано молодець.
Пан Василь усміхнув ся.
— Ага! теє! Ти куди, котюго, бігав, що засапав ся? Ну, ну, не гнївай ся, чого не було, то ще може бути!
Остап почервонїв іще дужше та відступив, а коли Маруся витала ся з Юрком, приступив старий Угерницький до Коршуна та сказав:
— Здоров, козаче!
— А здорові й ви, батьку! Коли приймете в хату, то й я не пріч остати ся!
— Милости просимо! Ти з Запорожа?
— Нї, на Запороже!
— А відки Бог веде?
— З Жовкви! А за чим, то розкажу, як поспитаєте.
Старий зрозумів притик та повів гостий до замку, куди подано вкоротцї снїданє.
Старий Василь не говорив зразу нїчого, лиш бігав від жінки до Юрка та кликав Марусї. Але Маруся счезла, а так само не було й Остапа.
Побачивши Марусю, замітив Остап, що він уже переголоднїв ся та не має охоти до їди. Тому вийшов перейти ся, а при сьому припадково зайшов у сад по другій сторонї дому, в якім жили Угерницькі. Там побачив Марусю, що сидїла на пни зрубаного дерева, видко ждучи на когось. Була се висока, чорнява дївчина, з блискучими мов жар очима, та чудовими, правильними рисами лиця. Побачивши Остапа, встала та вибігла проти нього усміхаючись. Остап біг зразу мов молодий лошак, що зірвав ся з привязи, але підбігши, звільнив кроку, поклонив
- ↑ учителя — опікуна.
