137
старе рабує, бо не заплачене і знову: Король просить гроший, а тут шляхта не дає, лише вичислює кожду свиню, яку зїли вояки і кричить, щоби покликати посполите рушенє[1]. Але посполите рушенє не прийде, бо пани ухвалили, а дрібна шляхта має бити ся. В кінци начинають ся торги за булаву, за староства, за державу королївщини, аж якийсь із мальконтентів[2] зірве сойм. Ось і полїтики! Про заслуги, про правду і кривду й мови нема. Куди їм до вас! Аж тепер бачу сам, що нема в річипосполитій місця для трудолюбивої людини.
— Певно що так! Але не думайте, батьку, що в нас темнота: є в нас такі, що махають латиною не гірше нїж шаблею, а се добрі вояки! А ще більше є таких, які шанують книжне слово, хоч його самі не богато лизнули, а такі люди красші від вивчених Визувітами Одрихлопських, які нї крихти серця не маючи, вчать ся латини, бо така мода!
Розмова урвала ся задля обіду, а по обідї всїли на конї старий Угерницький, усї хлопцї, та Коршун і поїхали до Іванівки „в свати“, як казав старий.
