Була глуха ніч. Чорні, навислі хмари гнали низько понад землю, наче грозили, що ось-ось заломить ся сей чорний, страшний небозвід, мов склепінє підземеля, та поховає під румовищем увесь світ. Лютий вітер гудїв хвилями в лїсї, а з ним почували ся у повітрі наче стони безкарно вбиваних мужів, зойки вдів і сиріт, вигнаних із батьківщини. Далеко на заходї миготїли блискавки, але грому не було чути задля віддалї та тріску гиля, яке обломлювало ся з дерев.
Було темно. Навіть навикле до темряви око не добачилоб було дороги, що перевивала ся через лїс. і з трудом лише побачилоб воно трьох мужів, що їхали по нїй верхом. Усї три мовчки їхали крізь темряву, неначеб самі творили її частину або були її уосібненєм.
Разураз роздував вітер перевішені через плечі бурки, наче великі та мягкі крила нічних птиць. Серед пітьми мали сї рухи в собі щось демонїчного, страшного, бо не було чути нї тупоту коний, нї брязкоту збруї.
Дерева лїса доходили аж до самої дороги, вона сама була лиш малою прогалиною у його величі.
По боках у віддалї здіймали ся в гору стрімкі горбки, та зливали ся з чорним небосклоном у одноцїльну стїну ночі.
Аж ось замиготїло в сїй стїнї, ген там високо в горі. Чи се місяць зійшов? Чи лїс горить? Чи може зїздить на землю огняний віз зарази?
Три їздцї здержали ся, та хвилю глядїли мовчки на світло.
— Світять, псяюхи! — сказав один із них.
— Егеж! Щоб їм чорти в пеклї світили! — докинув другий.
— Гей не ймуть вони їм світити, але вам, що живете у кальвінській „безецности“[1], — прогудїв басом третїй.
— Мовчи, вашець! — відповів перший. — Не про твою собачу душу мова…
— Лише про жидівську, — докінчив за нього другий.
— Далеко ще? — спитав кальвінїст.
- ↑ безпутє.
