Один із товаришів зареготав ся, а сей, що перший замітив світло, проворчав:
— Вже то ви, вашмость пане Рамбулт, не любите товкти ся по ночах; та інакше годї. Попри замок Гербуртів мусимо пробирати ся нічю, бо готові би ще прокляті гайдуки вхопити нас, а тодї довго прийшлоб ся нам мугикати „in fundo“[1] Гербуртівських льохів. А нїякий Бялоскурський не скрутив іще карку на скрутинїях[2] та екзекуціях ґродських[3] трибуналів.
— Ба! — замітив Рамбулт. — Гербуртам нема нїякого дїла до вашої інфамії. Neminem captivabimus[4]… А виконувати засуд приватно, се vis armata[5]. Коби в мене був такий можний протектор, як у єґомостї, то я не бояв би ся і старої Гербуртихи, не то чортів із пекла.
— Стражник Андрій Зборовський? — спитав третїй товариш.
Бялоскурський засміяв ся злісно.
— Право правом, — сказав, — а сила силою. Пригадаймо собі, вашмость пане Залушковський, свою справу в Дубецьку.
— Се не була моя справа, лише Зґлобіцького, — відповів Залушковський, та тепер їдьмо скорше, ось-ось і заїдемо „під Бук“, а там він вам сам розкаже про свою придибашку.
І їздцї поїхали далї. З гори став попадувати дощ, а шум його скріпляв іще гомін, що лунав по лїсї. Та здаєть ся, що вітер бажав лиш нагнати дощеву хмару, а відтак спочити, бо вже лише хвилями, почував ся його протяжний свист. За занавісою дощевих крапель счезло червоне світло в замку Гербуртів, коли їздцї опинили ся над річкою Вирвою. Вона була невелика, але по широкому рінищі було пізнати, що любить і погуляти. Зарінок сей просвічував у темряві сїро і виглядав, наче зеркало води.
— Їдем у брід? — спитав Залушковський.
— Не треба! — відповів Бялоскурський. — Я знаю стежку, що веде праворуч просто в коршму.
— Чи се при сяніцькому гостинцї? — спитав Рамбулт.
— Так.
Їздцї скрутили на право і якраз коли пустив ся рясний дощ, виїхали з лїса. Перед ними простягав ся гостинець, що вів з Ярослава до Сянока, а при ньому стояла величезна коршма.
Була вона окружена глибоким ровом і високим парканом, що подобав на частокіл. Кінцї палїв, з яких складав ся, були загострені, а поміж ними були отвори, — стрільницї. Видко, що коршмар, який шинкував мід та пиво, був чоловіком заможним, але й обережним. По двору у нього бігало кілька величезних собак-вовчурів, які голосним гавканєм звіщали прибутє гостий.
