29
що менї належить ся, дістану і без шляхоцтва. Я йду відси невдовзї, бо тут у Польщі є тілько малі злодїї, що крадуть, а добичею дїлять ся. Се дрянь, що в грязї живе, без відваги, без думки, се просто худоба! Тут один обкраде другого, бере конї, збіже, дрова, срібло, самоцвіти, гатласи, часом дївчину, а після того тілько вибріхуєть ся. Польща се край карликів!
— Говорить із вас гнїв на „прероґативи“[1] шляхти, — відповів Попель. — Ви не шляхтич, а до того православний…
— Православний!… чорт знає, що я! — засміяв ся Івашко. — Пан Бялоскурський і я шукали себе і найшли, а тепер коли пізнали ся, розходимо ся.
— Чому? — спитав Угерницький.
— Се просте! Він пан, я раб, а тут тимчасом я більший злодїй і висше зайду, нїж він.
— Із вашими думками і намірами хиба на паль! — відрізав Іван, який від разу стратив охоту до розмови з Івашком.
Івашко розсміяв ся.
— А хочби й на гак у Стамбулї! Та заки се станеть ся, не один заплатить житєм, хто забажає мене там побачити, і не думайте, вашмостьове, що на гак саджають кого будь. А я ким будь не хочу бути.
Други мовчали. Слова Івашка були для них у части загадкою, а з части будили страх і відразу. В ньому бачили вони одного з сих православних Українцїв, які вирікали ся своєї віри і народности для особистих користий. Особливо межи шляхтою було багато таких відступників, а від свойого учителя, монаха Андрея, навчили ся були молодцї гордити ними. Але Івашко був не з сих, його особа робила просто лячне вражінє, вражінє чогось грізного й лютого. Се не була підлість, тілько якась злоба, для самої злоби, злоба чорта.
— Дух святий при нас, — подумав Юрко, їдучи поруч Попеля і в душі його зродила ся думка, що ось Івашко стоїть у звязи із нечистою силою. Іван думав, що Івашко не сповна розуму, та підсміхував ся, хоч і він не міг опанувати прикрого вражіня, яке робив на нього новий товариш.
З такими думками їхали всї три мовчки за иншими. Не знати чому, подорожні обїхали Хирів густим лїсом, попри Старяву. Тут не було вже навіть стілько прорубів, що під Добромилем. Цїла околиця шуміла одним величезним лїсом, що стояв недвижно, наповняючи повітрє чудовою аромою живицї, та пахощами зїля. Мало користали їздцї та конї з тїни, бо було парно, а розігріта вогкість обдавала усе тїло, та лягала вагою на груди.
Аж ось побачили молодцї, що пан Бялоскурський та За-
- ↑ привілеї.
