28
Довгу хвилю їхали їздцї мовчки, ударяючи тілько деколи долонею по шиї коня, щоб убити муху.
По хвилї звернув ся Івашко до Угерницького і сказав:
— Вам, панове, можуть дивними видати ся мої слова. Але бачите, я справдї не думаю довго служити Бялоскурському.
Говорив се з погідним, спокійним лицем, усміхаючись приязно, тілько хижі очи бігали ненастанно від Юрка до Івана, немов оцїнювали їх вартість.
— Не думаєте? — спитав Попель. — То зле! От бачите, пан Бялоскурський проворний чоловік, гроші має…
— Має!
— І скорше або пізнїйше накупить сїл, а тодї йому придасть ся чоловік, як вашмость. Останете підстаростою у богатого посесіоната, купите собі деяке шляхоцтво, хочби і не дуже „пшеднього клєйноту“[1], та мати мете спокійну старість. Якоїж кресцитиви вам забагаєть ся?
— Хахаха! — засміяв ся Івашко так, що оба молодцї аж здрігнули ся. Немов крук закракав нагло над ними. — Хахаха! — сміяв ся до розпуку.
— Чого васть смієш ся? — спитав Угерницький, розлючений дещо поведенєм „лика“.
— Вибачте, вашмостьове! Я не хотїв вас образити, бо бачу, що ви чесні люди, а таких не багато по світу ходить, особливо у сїй річипосполитій та ще й у шляхоцькім жупанї. Смію ся, бо такої думки, як ось єґомостї пана Попеля, ще не чував.
Тут звернув ся до Івана.
— Чого я міг би доробити ся за вашою порадою, як думаєте?
— Ну звісно чого! Майна, достатку, спокою! — відповів збитий з пантелику молодець.
— Майна? — засміяв ся Івашко — майна? У мене майна більше, нїж у неодного „шляхетнє“ уродженого Бялоскурського. Достатку? Менї нїчого не бракне. Спокою? Бачите, вашмостьове, я спокою не люблю, не хочу і не найду. Я хочу бути чимось і тому не остану підсвинком якогось шарака[2], або навіть маґната. Тепер сей має гріш, хто має значінє, а сей має спокій, хто не має совісти. Я від дитини дивив ся на житє у річипосполитій, у Волощинї, Кримі, Туреччинї, Угорщинї, і тому знаю, що воно варте. Може де в степу є добрі й лихі люди; на заходї, на полуднї, а головно тут — нема людий, а є тілько злодїї. І хто більший злодїй, тому всї кланяють ся.
— Пробі! що ви таке, пане, говорите! — крикнув Угерницький, переляканий просто словами Івашка.
— Правду! — відповів Івашко і додав по хвилї: Я хотїв тілько усунути підозрінє, немов би я на вас косо дивив ся. Се,
