40
клунки, а в них підчас „переґрінації“[1] з паном Жарновським добуте майно. На ліжках лежала одїж шляхоцького крою, призначена для молодцїв, а під столом сїдла та чапраки.
Коли молодцї найшли ся самі, а на коминї загорів ясний огонь зі смільного ріща, сїв Попель на лаву та став нишком про себе сміяти ся. Угерницький ходив видко лютий здовж по кімнатї, побренькуючи великими острогами.
— Чого смієш ся, немов придурковатий? — спитав товариша.
— Якраз із тої самої причини, задля якої ти злостиш ся, — відповів Іван.
— А щоб на них сто сот чортів із пекла, щоб трясця матері їх…
— Тсс! не клени під ніч!
Юрко перехрестив ся.
— Во імя Отця і Сина! Се кодло ще до гріха доведе.
— Слухай, Юрку! Ти зовсїм непотрібно непокоїш ся. Чиж ти надїяв ся чого иншого? Ба, я певний, що ти ще й не порозумів богато дечого з розмови.
— Якто? — спитав Юрко і здержав ся у проходї.
— Ну, коли так, то скажи, що думаєш про Бялоскурського?
Тут Іван знизив голос до ледви чутного шепоту.
— А щож би? — відповів Юрко, так само нишком, — шляхтич, як і инші.
— Ха! ха! ха! — засміяв ся голосно Іван.
— Якого дїдька регочеш ся?
— Бачиш, Юрку, коли я тебе остерігав перед Жарновським, ти казав, що се благородний чоловік, ну і пізнав ти його таки, правда?
— А щоб його!…
— Тссс! Ти глядиш лише перед себе й ідеш пробоєм, як рицарі, про яких розказував отець Андрей. А тут тимчасом теперішнїй світ у річипосполитій не той став. Івашко правду каже, що ся річпосполита се злодїйська яма.
— Дурний ти, Іване, тут також є добрі й лихі люди, як усюди.
— Ба, братчику, коби то! Тут лиш тих трохи православних, що держать ся свого, се тих десятьох праведних, за яких торгував ся Авраам. Як би не се, то огненний дощ спалив би те гнїздо самоволї, кривди, розбою та розпусти. Огоріла би вся земля, мов комин хати, по татарськім набігу. Звірі вили би на згарищах, а по лїсах тинялиб ся люди. Ти сам казав сьогодня рано, що від нашої утечі ще дня не було без якогось прикладу, що в цїлому воєводстві нема й кутика спокійного. А чому? Бо зволоч, злодїї, піяки, розпусники, „костери[2], вархоли“[3],
