46
— Так, хто небудь! — відповіла таким самим тоном Беата. — Делятора легко найти!
— Ба, коли би се мав бути делятор „ex partibus“[1] єймостї, „non dubito“, що не один найшов би ся. Та ось, — тут пан Бялоскурський кинув на стіл що йно відвязану карабелю, — в мене є на всякий позов, на інспіратора[2] та делятора ось яка „реплїка“[3] і не думай, щоб тобі було легко сховати ся.
Блїде лице панї Беаги зблїдло ще більше, а коли шабля з брязкотом упала на стіл, здрігнула ся Беата всїм тїлом.
— Знаю, — прошептала.
Хвилю мовчали обоє. Юрко непорушно сидїв, причаївши ся за дверми, змінений увесь у слух.
— Чому то, Янє, згадував ти про схід? — спитала по хвили Беатз.
— Бо не поїду на Угорщину.
— Чому?
— Бетлєн не може тепер нїчого вдїяти в Польщи, бож із цїсарем у незгодї. Переказував я йому, що по землю сяніцьку та галицьку тілько руку витягнути, бо наші вояки воюють із дївками й бабами по королївщинах, а з козаками сварка…
— Щож він на се?
— Він рад би та не може.
— Чомуж ти сам не возьмеш ся до сього? Він дав би тобі гроша…
— Що, я?… війну вести?… Одурів? Тілько „demens“[4] бореть ся отверто! Віл завсїди сильнїйший від „біскупа“[5], а таки біскуп оре волами, а не віл біскупом і біскуп пє малмазію[6], а віл жере сїчку… Але правда! Єймость радаб мене позбути ся з хати…
— Нї, „муй дроґі“[7]. Чи ти є, чи нї, се менї байдуже. Тиж може не любиш…
— Коли бракне „інкавсту“[8] у єґомостї, виручить подстаросцї[9], — зареготав ся пан Бялоскурський, — а брати на сентимента[10], то не єймостї справа!
Беата усміхнула ся по свому.
— По щож нас на схід і куди?
— До Кафи. Є чавш Чікалї баші, Мустафа.
Беата скочила з крісла, а золоте її волосє розсипало ся струєю по шиї.
— Де?
— У Івашка…
В сїй хвилї почув Юрко над собою шорох. Обережно, щоб не зачіпити собою о двері або стїну, обернув ся і нишком сту-
