47
паючи, прямував у свою кімнату. В голеві ходило немов млинове колесо. Якась лють, а заразом сміх хапали його за серце. Наука отця Андрея, любов до Попелївної, слова Івана та злочини Бялоскурського і Беати змішали ся у якийсь дикий хаос. Іще нїколи не мав він так багато передумувати, як тепер при своїм вступі у властиве житє. Та віра в людий счезла від разу. Так само замовкла грижа совісти ізза непослуху батькови, який бажав, щоб його син шукав жінки і кресцитиви[1] у польсько-шляхоцьких сусїдів.
Коли війшов у кімнату, застав Івана, як привязував ремінь у друге до сїдла. Не хотїв, бач, щоби хто небудь догадав ся.
— Ну? — спитав коротко.
— Се страшне!… Не хочеть ся вірити, щоби щось таке… Все, що ти казав, се правда до слова. І знаєш, хто помагав Зґлобіцькому при вбитю Гриця Цебрівського? Бялоскурський!
— Сього вже й я догадую ся; я чув, що говорив Івашко з гайдуком Залушковського і якимось Татарином.
Оба молодцї посїдали на одно з ліжок і Юрко став розказувати Іванови зміст підслуханої розмови враз із замітками, які сам при сьому вспів поробити. Коли скінчив, відповів Іван:
— Бачиш, Юрку, воно справдї гріх бути тілько веселою забавкою єймостї, але се пусте. Можемо оперти ся, як чистий Йосиф Пентефрії й кінець! Инша річ убитє Цебрівського. Його сини наші други…
— Остап любить мою сестру Марусю, а й вона рада його бачити, — замітив Юрко. — Я вже й згодив ся і мати, отець Андрей поблагословив, тілько батько чомусь то дуєть ся.
— Жде „колїґації“[2]! — засміяв ся Іван.
— Так як зі мною!
— Егеж! Бачиш отже, що нам у такому гнїздї пробувати годї. Але годї нам се й отверто сказати. Мусимо заждати на відповідну хвилю, а там і чкурнути!
— Властиво, — не годив ся Юрко, — повинні ми визвати пана Яна на двобій!
— Ха, ха, ха! То ти думаєш, що він стане[3]? Мало то в нього гайдуків та півгаків?
— Правда!… але не про се ходить!
— Якраз про се, бо з нами вмерла би й божа кара. А кара мусить його постигнути і то з руки Цебрівських, а не з наших.
— Хто його знає, чия рука покарає злочинця? — сказав задумчиво Юрко. — Дивно воно, бач, лучаєть ся у світї; хтоб то подумав, що ми аж тут найдемо загублений слїд… Але кажи, про що дізнав ся ти від Івашка?
— Івашко говорив зі сабатом по мадярськи і я не розумів його. Аж надійшов Татарин і всї три заговорили по нашому, бо Татарин не знав по мадярськи, а сабат по татарськи. З їх бе-
