51
— Повезеш йому мій привіт. Я сам зараз покидаю свої улуси[1] і переселюю ся в Кафу.
— Дім твій жде на тебе, ефенді!
— Чікаля баша під Очаковом, чи в Кафі?
— Ти казав під Очаковом, ефенді, але до весни буде ще в Синопі, Стамбулї і Кафі.
Мустафа мовчав. Дальша розмова вела ся уривками і відносила ся до доріг, яких радив ужити пан Бялоскурський, знаючи безоружність і безпомічність Польщі та її крайнє недбальство про східні „креси“.[2]
— Гетьман Жулкевський не має нїякого війська, бо шляхта боїть ся служити проти вас, а з козаками сварка.
— Всї сини Єблїса[3] боять ся лиця падишаха та лиця хана, що горить мов Альдебаран[4] на небі, — відповів Мустафа. — Занеси слова твої до їх ух.
Він устав і вийшов, а пан Бялоскурський лишив ся сам. Мовчки сидїв він на коврі, передумуючи видко, яких йому ужити доріг. Його опікун Бетлєн[5] відвернув свою увагу від річипосполитої, а через се не міг пан Бялоскурський надїяти ся заверухи в сих сторонах. За те міг надїяти ся оружного нападу Пєньонжка, а не думав провадити отвертої боротьби з рівним або й сильнїйшим противником. Се не було в модї, тай грозило небезпекою утрати свободи, майна, або навіть житя. Його власна жінка могла кождої хвилї найти собі любовника, що вбив би його тайком. При тім крутив ся тодї в сяніцькій землї стражник коронний, пан Андрій Зборовський. Він був вправдї свояком Бялоскурського, але його вояки нї, тому не знати, чи вони послухали би його, чи королївського підстарости. Мабуть послухали би останнього, наколи Пєньонжек скаже їм, що в Бялоскурського гарна жінка й дочка, а ще й до того гроші. Із сих „рацій“ витягнув пан Бялоскурський висновок, що треба тїкати. І став далї роздумувати, яким би світом вчинити се як найскорше.
В тім самім часї пішов Іван із панею Беатою на гумно, а Юрко до панського саду, який простягав ся за господарськими будинками над потоком. Будинки, гумно і сад лежали вже далеко за ровом і Юрко надїяв ся, що там передумає у спокою ще раз усе, що стало ся та видумає спосіб відвязати ся від особи пана Бялоскурського та його жінки.
Під кріслатою грушею сїв молодець та любував ся буйною зеленю садку. Ріжні птицї співали над ним у галузках, сонце малювало по левадї всякі узори, кидаючи лиш тут і там крізь галузє жменю промінїв. Узори сї прикрасила природа безлїчю цвітів, наче турецький ковер. Юрко почув ся зовсїм як дома, здавало ся йому, ось-ось вигляне ізза дерева малий, простово-
