52
лосий хлопчина, син якої небудь служницї, та закличе: Паничу, йди їсти, мама казали!
У ту мить зашелестїло близько галузє і показала ся ярка, червона сукня, над нею чудова ясна головка з нагою шиєю — панна Аґнєшка. Побачивши її, почув Юрко якийсь неспокій. Щось відпихало його мимохіть від сеї краси. Що правда, не вірив він, щоб вона брала участь у злочинах родичів, бо таки зовсїм на се не виглядала. Ясний погляд очий зраджував людину без злоби та лукавства, але з кождого рису її лиця било палке бажанє любови, відданя, роскоші! На злобу, зрадливі та злочинні замисли, не було тут місця.
Душа молодця повна солодких, нїжних споминів про кохану дївчину, відвертала ся від сеї краси, бо бояла ся її. Молодець чув, бач, хоч і несвідомо, що жемчугови його серденька грозить небезпека і тому відвертав ся всїм єством від сеї змислової, грішної принади. Неспокій, який відчував уже попередної днини, збудив ся ось у друге зі здвоєною силою і молодець устав, щоби вернути на гумно, або піти в лїс. Але при відходї зачіпив ручкою шаблї об галузку, що зломила ся, а тріск її спричинив шорох. Аґнєшка повернула голову в сю сторону і вмить засіяло все її лице.
— Ах! Вашмость тут? Як се гарно! Добрийдень вацьпану!
— Стелю себе до стіп ясновельможної єймость панни!
З підскоком прибігла Аґнєшка до Юрка.
— Ог! Оставте, вашмость, титули. Вони для инших ух, нїж наші.
— З пермісією[1] єймость панни, належний респект[2] не позваляє менї інакше обзивати ся до дочки мого „хлєбодавци“ і милостивого пана.
— Ха, ха, ха! Потреба вашмостї сього хлєбодавци, як мамі „малженьства“.[3]
— Єймость панна зволять забувати ся, — замітив різко Юрко, якого немило вразили безсоромні слова дївчини. Вона видко добре знала про поступки своєї матери і не стидала ся їх.
На слова молодця дївчина споважнїла і подаючи руку Угерницькому, сказала сумно:
— Не гнївайте ся, прошу дуже, а ще більше прошу, сїдайте ось тут при менї. У перве стрічаю людину, перед якою можу дещо сказати… Послухайте мене!
У сумовитім виразї її лиця було стілько принади, стілько невинности, що Юрко змяк на хвилю. Послушно повів Аґнєшку до малої камяної лавочки, яка стояла в кутї саду і там посїдали обоє поруч себе. Одначе зараз, коли те лишень стало ся, повернуло почутє відрази зі здвоєною силою тим більше, що дївчина не випустила його руки, а дотик сеї теплої, мягкої рученьки мимоволї проймав молодця дрожею.
