53
— Вибачте, панї! — сказав неохітно. — Я бачив учера, як строго ясновельможна панї пильнують кождого кроку вацьпанни. Супоную[1] отже, що вона не дуже була би задоволена з нашої „конфіденції“.[2]
— Так, пане Угерницький, се правда! — сказала Аґнєшка. — Саме тому я й прошу вислухати тут мене. Чи в вас у Теребовельщинї живе рицарство, доступне просьбам угнетеної невинности?
— Не сумнїваю ся про се, вацьпанна! — відповів молодець, зацїкавлений питанєм. — Я перший заступлю ся за неї „гонором“ і шаблею, де се й не булоб!
Румянцї зацвили на личку Аґнєшки. Вона стиснула кріпко руку молодця та присунула ся до нього, кладучи головку на його рамени.
— Коли так, — сказала несподївано, — то заступи ся, вацьпан, за мене! Не покидай, не відпихай угнетеної, що благає, заклинаючи тебе на гонор та сумлїнє, а Матка Боска, королева нашої Корони, нагородить тобі твою великодушність.
Наколиб з ясного неба грім ударив був перед молодцем, не був би він так збентежив ся, як саме тепер. Він сам догадував ся, що дївчина не має щасливих днїв під крилами таких родичів. Не сподївав ся одначе, щоб вона ставляла його таки так зараз, як борця проти них. При тім чув тепло її тїла на лици та правім рамени, а її рука сильно стискала його долоню. Все те бурило його та непокоїло і він не знав просто, що їй відповісти.
— Перед ким же маю боронити невинности вацьпанни? — спитав у кінци. — Хто настає на неї? Скажіть, а я освободжу вас від гнету.
— Ах, пане Угерницький! — зітхнула дївчина та ще близше присунула ся до молодця. — Глядїть! Мати моя й батько змовили ся, що не віддадуть мене заміж, щоби посїсти суми, забезпечені менї небіжкою бабкою. Мати відстрашує всякого, хто бажав би шукати „малжонку“ під їх дахом, я марно лїта трачу, підчас коли мати не задоволяєть ся навіть батьком, а я марнїю сама…
— Юрку, Юрку! — почув ся у віддалї голос Івана. — Ходи сюди!
Молодець бажав за кожду цїну спекати ся дївчини. Ось такий то був гнет? По останнїх словах дївчини перестав Юрко вірити в сей запис бабки та пляни панства Бялоскурських, за те пізнав, що одинокою причиною нахабности Аґнєшки та й цїлої нинїшньої розмови є бажанє вести й собі житє на спосіб матери. З кождого руху можна було відчути се бажанє — ужити роскоші, до кого побуджував її спосіб житя родичів та все окруженє, як і цїлковитий брак якого небудь занятя.
Він усміхнув ся вимушено.
