54
— Ще раз упевняю єймость панну, що якби хто утискав її невинність та на неї інзідії[1] чинив, я перший за нею оповім ся та опонувати[2] ся буду. А тепер вибачте, мій друг кличе мене, нас ось найдуть…
Се кажучи, хотїв висвободити ся з рук дївчини, та вона обняла його за шию і кликнула:
— Не кидай мене, мій Єжи![3] Лише тебе одного милую я й милувати-му дозґонно,[4] чомуж кидаєш мене?…
— Юрку! Юрку! — Панє бурґрабя! — чули ся голоси щораз близше. Ось почув ся вже й шелест… В сїй хвилї зачув Юрко пристрасний шепіт:
— Люби мене, як я тебе люблю!
І палкий поцїлуй свіжих, розцвилих губ замкнув йому уста. Якусь хвилю придавлювала дївчина його своєю пружистою, теплою грудю та пристрасно цїлувала.
Відтак відскочила і в млї ока счезла в корчах.
Молодець остав ся змішаний, онїмілий, з вогкими устами, зачервонїлий мов мак.
— Юрку! Куди тебе дїдько носить? — почуло ся за ним.
Угерницький мов зі сну збудив ся.
— Я тут! — гукнув. — Вже йду!
І плюнув із досадою в бік.
— Ти чому не обізвав ся? Аджеж чув?
— Чув, але… ось… стрітив ся… а хороба напала вас із вашою честю та білоголовською цнотою! — вибухнув у кінци.
— Ха! ха! — зареготав ся Іван, — буде що розказувати отцеви Андреєви!
— Що стало ся?
— Залушковського вбили.
— Щож з сього?
— Ану, їдемо ховати і співати „requiem aeternam“.[5]
— Не я, анї ти туди не попхаємо ся, яке нам дїло?
— Як то яке, миж ренкодайні.
— Ну?
— Отже мусимо товаришити панови з усею двірнею. Ходи!
Вийшли з огорода та перейшли на гумно. Тут побачили з двайцять возів, які ладжено в дорогу.
— А се на що? — спитав Юрко.
— Брати спадок по небіщику! — відповів Іван.
— То в пана Залушковського не було ріднї?
— Рідня є, але є і приятелї. Ходи, amice,[6] не допитуй, бо нїчого путнього не допитаєш ся.
Молодцї перейшли через зводжений міст на майдан і тут застали все в повнім розгарі. Трицять гайдуків ладило конї, збрую, бесаги, челядь сипала ще в жолоби останнї мірки вівса.