60
— Як то, а сей злодїй?
— Ба, не наша річ переводити екзекуцію без трибуналу. Сеж розбій!
— А як назвати ось се?
Тут указав Юрко на розбиті шпихлїрі та вози, наладованї всяким добром.
— Дай спокій, Юрку! — відізвав ся Іван. — Сеж сусїдська справа! Нам кажуть відступити, то й добре!
Івашко кивнув головою Іванови, усміхаючись хитро.
Юрко крикнув на пахолків, вказуючи на Рамбулта:
— Беріть сього там живим!
І сховав шаблю до піхви.
Пахолки кинули ся сповняти приказ і вкоротцї лежав пан Рамбулт звязаний, розумієть ся без чобіт, жупана, контуша та шапки, тілько в сорочцї та штанах, підраних підчас вязаня та обдираня. Він сопів важко, але не говорив нї слова. В сїй хвилї надїхав пан Бялоскурський і шапкою вклонив ся молодцям.
— Чолем! чолем вашмостям! Я не знав, що такої рицерської фантазії „коммілїтонів“ зсилає менї Бельона.[1] З такими й Москву добув би! Віншую побіди і вам і собі! Тілько здаєть ся менї, що ви з надто великим імпетом поразили hostem[2] та й сього грубаса непотрібно звязали. Він же зовсїм нїчого нїкому вдїяти non potest.[3]
— Fur, latro, incediarius ubique capiatur[4], — сказав Юрко, наводячи одну з засад права посполитого.
— Рація! рація, лише сей „fur“, наш сусїд, а ми його „венерувати“ debemus![5] Розвяжіть його!
Юрко й Іван відсунули ся, а між паном Бялоскурським і Рамбултом начала ся розмова.
— Чолем, мостї пане Рамбулт! — почав насмішливо пан Бялоскурський.
— Слуга вашмостї! — пробурмотїв грубий шляхтич, червонїючи.
— Від коли то, вашмость, татарський управляючи „процедер“,[6] спокійних „cives“[7] інзультувати[8] починаєш?
— Ха, ха, ха! Вашмостї протестувати хочеть ся? А від коли-то „коммілїтони“ clam et secreto ґвалтують alienas aedes,[9] заїзджаючи туди, мов розбишаки?
— Я приїхав за „спадком“ по нашім спільнім приятелю! — заявив Рамбулт.
— Тож то й я розумів, що менї субстанція вдови і сиріт
