Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Опирі. Ч. 1 (1920).pdf/65

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

63

ся нїчому. І справдї, при всїй необмеженій свободї шляхти, при великій скількости законів, судів, трибуналів, возних, старостів і инших сим подібних уладжень та осіб, не було в краю нїякої безпеки, крім сеї, яку давала особиста сила. Хтож міг вдержати або покарати пана Бялоскурського? Староста?… Сей не мав нїякого значіня, а на його поклик до шляхти у повітї певно нїхто не явив би ся… Сама шляхта?… Ба, нїхто з між неї не бажав би собі мати пана Бялоскурського ворогом, а за те добувати вдяку окраденої вдови та малолїтних сиріт… Опікун?.... Опікуна не було, бо пан Залушковський помер наглою смертю… Трибунал?… Юрко й Іван знали добре, що трибунали лише на загородову шляхту та й то не завсїди. Як що богач старав ся про присуд, то лише на те, щоб його відтак самому виконувати силою під плащем закона.

У першій кімнатї найшли срібло, скинене в коші та всяку посуду у скринях. Були там більші та менші срібні тарелї, дуже багато срібних ложок, безлїч кубків, срібних, мідяних, скляних, ріжного виду і краски, деякі навіть деревляні з прикрасами або без.

У другій кімнатї не господарив іще нїхто, бо все було видко на своїм місци. Під стїнами стояли ліжка — була се спальня.

По рогах кімнати стояли чотири великі скринї. Пан Бялоскурський відбив сокирою замок і заглянув. У скринї були строї панства Залушковських. Пан Бялоскурський усміхнув ся задоволено і виглянув крізь відчинене вікно.

— Івашку! — гукнув.

— Слухаю вашої милости! — відкликнув ся Івашко.

— Два вози по чотири конї, десять хлопів!

— В тій хвилинї!

По хвилї заторкотїли вози, а в сїни вбігло з тупотом десять підпитих хлопів.

— Беріть те все! — приказав пан Бялоскурський, вказуючи на коші, ліжка і скринї. — Беріть і везїть що духу до Коросна, але на ніч вертайте!

— Го, го! Вернемо, вернемо! — реготали ся пяні хлопи. — А хто випє горівку, як нас не буде? А тут її, крий Боже, як багато!

Хлопи стали забирати важкі скринї і наповнили вонючим віддихом обі кімнати. Пан Бялоскурський уважно числив усе, що забирали хлопи, а коли останнїй вийшов, плюнув із досадою і проворчав:

— Псякреф! смердять хами, як зараза.

Юрко не втерпів.

— А чомуж, ваша милість, позволяють їм пити? — спитав.

— Ба, хамство лише за горівкою дибає. Без нагая або горівки нїхто мене й не послухав би.

Юрко бажав, було, щось відповісти, але Іван штовхнув його в бік. Пан Бялоскурський пустив ся знову крізь сїни до