62
Між пахолками панї Залушковської счинив ся рух, а їх провідник став відгрожувати ся кулаком. Він, бач, замітив, що пан Бялоскурський не був баранови пастухом, тілько другим вовком, що прогнав першого. Ренкодайний протестував, у кінци добув шаблї і пустив ся до пана Бялоскурського, який спокійно давав прикази, мов на майданї власного двора.
Йому заступив дорогу Івашко.
— А чого, вашмость, хочеш? — поспитав цїкаво.
— Якто чого? — крикнув ренкодайний панї Залушковковської. — Ще питаєш? Сеж розбій і то вже другий сьогодня. Се „ґардлова“[1] справа, се лайдацтво! Се звірство розбивати і грабити, коли ще небіщик не прибраний до домовини! Пімста з неба впаде на вас, такі сини, й викорінить вас з усїм нащадком до десятого колїна…
Нагло замовк, бо Івашко похилившись, зовсїм несподївано одним рухом видер йому з рук шаблю.
— Тсс! Не гороїж ся, вашмость, — сказав. — Небом не грози, бо як пімста впаде з неба, то й так розібєть ся. У нас тверді голови… А зрештою, чи ми ваше беремо?
— Що, ще питаєш?
— Так, питаю, бо ви самі помагали нам відбирати сї вози, свинї та корови у Рамбулта!
— Ми думали, що ви нам помагаєте, як помагали досї.
— То ви помилили ся, — усміхнув ся Івашко, — кажеш отже, вашмость, що се ваші свинї?
— Так!
— А деж се написане?
— Я сам бачив, як ви відбирали їх силою разом із нами. Ми відібрали їх, отже вони нашого пана, бо він нам голова. Чиї вони перед тим були, у кого вкрав їх Рамбулт, Бог знає!
— Я також знаю! — гороїжив ся молодий ренкодайний, — вони з села, з хлопів…
— Еге! — закпив Івашко. — Видиш, вашмость, що свинї не твої, бо ти зі шляхти!… Але доволї сього, — сказав у кінци поривисто, — мовчи, васть, бо підеш за отсим!
І показав рукою на обістє, де валяли ся трупи побитих.
Шляхтич замовк, а Івашко пішов доглядати вантаженя возів.
Пан Бялоскурський пішов тимчасом до двора.
Двір сей був зовсїм подібний до двора в Короснї, не доставало лише частоколів та осібних укріплень, краг, башт і т. п. Двері були виломані і крізь них увійшов пан Бялоскурський до сїний. Голі стїни вказували, що тут господарили свої або чужі гайдуки. Повиривані цвяхи, зруйнована піч та поломані лави свідчили про се.
Пай Бялоскурський увійшов туди в супроводї Юрка й Івана, які тимчасом присягли собі не дивувати ся та не противити
- ↑ кримінальна.
