68
Івашко засміяв ся.
— Розумію я сей „ранкор“[1] вашмостїв до гайдуків та сабатів. То страшна зволоч, гідна своїх панів. Лише, бачите, пан Бялоскурський має свої справи у Криму й їде туди в найблизших днях, тому то йому й байдуже про паню та Рамбулта.
— Чомуж саме тепер ся подорож?
— Бо там нападуть Татари, а пан Бялоскурський знає про се й тому їде.
— По що? Може воювати?
Івашко засміяв ся.
— Не знаю, прошу, вашмостї, — відповів; — пан паном, а щож я „бідний лик“ можу знати?
Юркови вдарила кров до голови, але погамував ся.
— Слухай, Івашку! Відки в тебе така нещирість до нас? Миж не входимо тобі в дорогу. Тобі нема нїякої користи говорити нам неправду, ми тобі нїчого не вдїємо, хочби й знали все. Ми чужі тобі і Бялоскурському, а ненавидимо ляцького ладу, як і ти.
Івашко зморщив брови і дико глянув на молодця так, що сей аж відступив ся.
— Чогож ви від мене хочете?
— Відомостий про Татар та поясненя, чому Бялоскурський до них їде?
— Не знаєте сього?
— Нї!
— Бо й я нї! — кинув Івашко. — Ви моєї совісти не рухайте, бо вона ось де!
Показав оброслу волосєм, у кулак стиснену руку і відійшов.
Тимчасом приїхало з околицї чимало шляхти і всї вони нараджували ся з паном Бялоскурський, доки не відїхали. Про що саме ішли наради, не знати, досить, що за кождим відїхало кілька возів зі зрабованим добром. Відтак подано у сїни двора обід, який складав ся з мясива й вина.
Коли молодцї війшли у кімнату, пан Бялоскурський був уже підпитий.
— Щож скажете, вашмостьове? — привитав їх Бялоскурський. — Втїкло гільтайство, мов pediculus[2] з голови. Ми виграли, правда?
— Певно, певно, віншуємо вашмостї! — поспішив ся сказати Іван і сїв за стіл.
— А з „брацьов“ ми вже поєднались та й нїякий чортяка не стане противити ся окупації. Право правом, що правно добуте, мусить удержати ся in potestate.[3] Славно ви ставали, кавалєри, ще лїпше може, як гайдуки до панї Залушковської. Ха! ха! ха!
